Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв

– Так ты… видел, как вешалась Роза Казимировна?

– Донька Кришталевої Кулі, – перейшов на українську реконструктор.

– Что?

– Да так, ничего, – Ярковський нарешті відчув, що його охоплений болем мозок знов закутий у твердий надійний череп, і рішуче відкрив шабатурку.

«Упс!» – пискнуло розумне згущення.

У шабатурці було порожньо.

Спочатку він не зрозумів, звідки приходять думки другого типу. Не думки-образи, а думки-голос. Вони зашелестіли крізь вуличний шум відразу після того, як повз Ярковського прогуркотіла багатоколісна фура з білими зірками на велетенській коробці кузова.

«И зачем я обрезала волосы? – запитав голос. – Говорили же мне: не надо. А я, дура, обрезала. На сорок сантиметров. А теперь они мне мешают. Их нет, а я их чувствую на плечах, на спине. Зараза. Их же нет. Это ж надо быть такой дурой…»

Спочатку Ярковський запідозрив огрядну жінку з розпухлими ногами і двома потертими пластиковими пакетами (логотип BMW, ядуче-фіолетовий колір), з яких стирчали зелені стрілки цибулі й ледь прив’ялі ревеневі патички. Але огрядна була аж надто сконцентрованою – вона крутила головою, збираючись перейти вулицю. Наступною кандидаткою стала висока дівчина, що стояла під навісом автобусної зупинки. Фарбована білявка. Коротко стрижена. Цибата у найсексуальнішому значенні цього слова.

Дівчина відчула його погляд.

«Какого… ты на меня вылупился, урод?»

Вона. Ярковський всміхнувся.

«Шо ты лыбишся?»

Ярковський пройшов повз цибату. Зараз голос замовкне.

Замовк.

«Не ведись, це фейк, – наказав він собі. – Адже великий і непомильний Северин Солтис колись сказав тобі, що телепатія неможлива. Сказав як відрізав й ніколи потім не спростував свого твердження. Не можна ставити під сумнів слова Наставника. Горе маловірним. Навіть якщо весь світ усіма голосами зовнішніми і внутрішніми волатиме протилежне його словам – не вір світові. Тим більше, що тест з картами Зенера ти провалив [8]».

Він вдихнув літнє повітря на повні груди, закинув голову і примружився на підсвічений сонцем край веселої хмари. Ранковий серпанок сповз з обрію, зеніт наситився різким ультрамарином. Небо сьогодні було відвертим, воно наче забуло про маскувальну блакить й натякнуло на свій істинний колір – чорно-космічний колір безодні. Сонце не відставало від неба – ярилисте, безжально-біле, воно сердилось на хмари, що заважали древній зірці панувати над небесною прірвою.

Ярковський відчув владний настрій світила, принагідно згадав про озонові діри й нирнув під парасольки літнього кафе. Зрештою, це не було втечею. Саме тут, на заставленому круглими столиками і екзотичними рослинами літньому майданчику, він призначив зустріч дівчині, що жила у неті під ніком Sаня.

Наразі вона була єдиним відвідувачем. Дівчина з пісні Арбеніної. «Твои рваные джинсы и монгольские скулы». Так і є. Джинси складались з небагатьох ниток поміж дірками, а вилицям позаздрила б кожна з Чингизових наложниць. Ноги Sані трохи не дотягували до модельного канону, проте в усьому іншому вона була чемпіонкою. Її тонкі, прикрашені вузькими перстнями пальці граційно («балетно» – визначив небайдужий Ярковський) ковзали поверхнею планшету, хентайська чолка і кольорове тату під правим вушком підкреслювали лінію шиї. Саме вона хвилювала його уяву. Під тонким оксамитом шкіри проглядались блакитнуваті русла. Таку прозорість еспер вважав надбанням натур надзвичайно витончених і мистецьких. З вихованок Солтиса він виділяв саме Sаню. Й не лише за її талант.

Сьогодні вроду дівчини не приховували ані шарфики, ані хустинки, ані заклепані сріблом і сталлю шкіряні нашийники.

Як добре, подумав Ярковський, що вона не засмагає.

– Ты любила холодный обжигающий виски, – процитував він, огинаючи її столик.

– Чё? – зауважила чужу присутність Sаня.

– Не слухаєш Арбеніну?

– Мамашка слушает.

– Зрозумів, – Ярковський сів напроти дівчини, кинув барсетку на порожній стілець й підізвав офіціантку. – Американо.

– Два? – офіціантка поклала на столик меню.

– Мне фрэш, – відірвалась від планшету Sаня. – Яблочно-сельдереевый.

– Яблучно-селеровий, – переклав еспер, помітивши розгублений погляд офіціантки, відтак кивнув на планшет:

– Статусний гаджет.

– Ага, – підтвердила дівчина. – Экран сапфировый. И вообще. – Вона зустріла його погляд твердим спокоєм сірих очей. – Зачем вызвал?

– Є для тебе робота.

– Работа?

– Тобі сподобається.

– Невже? Минулі рази мені чомусь не дуже подобалось.

Ярковський давно помітив, що Sаня переходить на рідну мову відразу, як тільки розмова обертається до неї конкретним боком. Він також підозрював, що вона спілкується англійською і німецькою, проте перевірити нагоди не випадало.

– Я тут взявся допомогти знайомим.

– Розслідування? – Sаня зробила великі очі; в розмовах з еспером вона час від часу невмотивовано сповзала на хохми; Ярковського це дратувало.

– Щось типу того, – спохмурнів він.

– Так «типу того», чи розслідування?

– Нумо я тобі розповім все послідовно, – він зручніше вмостився на стільці.

– Спробуй, – дівчина з пісні ледь схилила голову на ліве плече; на фатальній шиї виникла не менш фатальна бганка.

– Ти щось чула про салон Вержо? – Ярковський поклав на стіл сигарети й заходився шукати запальничку.

– Вержо? Це ресторан?

– Ні, це салон.

– Салон краси?

– Ні, не салон краси, – Ярковський нарешті знайшов запальничку. – Це класичний салон, як у Франції дев’ятнадцятого століття, як в романах Пруста, розумієш? Ти Марселя Пруста читала?

– Пробел в знаниях, – Sаня й собі витягла «слімки». – Я не читала Пруста, нічого не тямлю у дев’ятнадцятому столітті і в тих класичних салонах. Щось колись чула, але все воно в білому тумані. Розтлумач мені, безграмотній дівці.

– В салонах збирається запрошене товариство на такі собі посиденьки, щось типу квартирників. Обговорюють різні теми, слухають живу музику, проводять літературні читання, потім вечеряють.

– Запрошене товариство? – вишкірила рівнесенькі зубки Sаня. – А, ну понятно. Грёбаное высшее общество. Снобы и снобихи.

– Ти все правильно зрозуміла, – кивнув Ярковський, припалюючи «аль-капоне». – Господинею цього великосвітського салону була така собі Пелагея Вержо, донька радянського адмірала, меценатка, світська левиця, дружина крутого бізнюка…

– Була?

– Саме так, – він видихнув у напрямі, протилежному розташуванню Sані, хмарку ароматного диму. – Була. Але я обіцяв розповісти про все послідовно.

– Вибач.

– Нічого.

Ярковський примружився на біло-безжальне сонце, почав розповідати:

– Салон Вержо збирався двічі на місяць, по суботах. Кожного разу заздалегідь, у фейсбучній групі, оголошувалась тема чергового зібрання. Хтось із запрошених читав реферат з оголошеної теми, а ще на вечірку запрошували музикантів. Восьмого травня минулого року тема була історична. «Любов і смерть королеви Барбари». Позаяк королева Барбара була литовського походження, запросили відомого музиканта з Литви Альгірдаса Шимойнаса. Дуже відомого музиканта. В тому салоні все було hi stage. Реферат про королеву зачитала не хто небудь, а Варвара Радзивіл, її далека родичка…

– Родичка