Сестра Керри - Теодор Драйзер
— Черепаховий суп… слухаю. Одну порцію, слухаю. Устриці… звичайно, півдюжини, слухаю. Спаржа. Оливки… слухаю.
Та ж сама історія повторилася б з кожним, але Венс замовив для всіх, спитавши кожного, чого б йому хотілося. Керрі широко розплющеними очима оглядала присутніх у залі. Так ось він, нью-йорський вищий світ! Ось як багатії проводять дні й вечори! Її бідний маленький розум не міг не поширювати окремі спостереження на все суспільство. Кожна шикарна дама обов’язково повинна бути вдень у натовпі на Бродвеї, потім па денній виставі в театрі, потім, увечері,— в екіпажі й у ресторані. Скрізь — блиск і сяйво, екіпажі біля входу, лакеї, застиглі в чеканні, а вона, Керрі, позбавлена всього цього. За два довгих роки вона й разу не побувала в такому місці, як це.
Венс був тут у своїй стихії, як був би й Герствуд у минулому. Він замовляв супи, устриці, печеню, гарніри, не зважаючи на ціни, і звелів принести кілька пляшок вина, що їх офіціант поставив у кошику біля столу.
Еймс досить байдуже розглядав залу, і Керрі бачила його гарний профіль. Чоло в нього було високе, ніс масивний, різко окреслений, підборіддя досить приємне, рот теж великий, але гарної форми; темне волосся було розділене збоку проділом. Керрі знов привиділося в ньому щось хлоп’яче, проте то був зовсім дорослий чоловік.
— Знаєте, — промовив він, виходячи з задуми і обертаючись до Керрі,— мені іноді здається, що це сором — витрачати отак стільки грошей.
Керрі дивилася на нього якусь мить, здивована його серйозним тоном. Він, очевидно, замислювався над такими речами, які їй ніколи й на думку не опадали.
— Справді? — спитала вона, зацікавившись.
— Так, — сказав він, — усі тут платять значно дорожче, ніж ця їжа насправді коштує. Тут стільки показного шику!
— А я не розумію, чому б людям не витрачати, коли вони мають змогу? — зауважила місіс Венс.
— Це нікому не шкодить, — додав Венс, який ще вивчав меню, хоч уже все замовив.
Еймс знову дивився вбік, і Керрі спинила погляд на його лобі. На її думку, він міркував про дивні речі. В його очах, коли він придивлявся до людей навколо, світилася щось лагідне.
— Подивіться на сукню он тієї жінки, — промовив він, знову обертаючись до Керрі, і кивнув головою в тон бік.
— Де? — опитала Керрі, стежачи за його поглядом.
— Он там, у кутку… трохи далі. Бачите, яка в неї брошка?
— Яка велика! — сказала Керрі.
— Такого нагромадження дорогоцінного каміння мені ще не доводилось бачити, — промовив Еймс.
— Ви маєте рацію, — погодилась Керрі.
Їй чомусь захотілося сказати щось приємне цьому молодикові; вона невиразно відчула, що він освіченіший, ніж вона, що в нього розвиненіший розум. На щастя для Керрі, вона здатна була розуміти, що люди можуть бути розумніші за неї. їй доводилося кілька разів у житті зустрічати людей, які, на її думку, нагадували вчених. Цей сильний молодик, що сидів поруч, з таким ясним, спокійним поглядом, очевидно, знається на речах, яких вона не зовсім розуміє, хоч і схвалює. І Керрі подумала, що для мужчини дуже добре бути таким.
Розмова перейшла на книгу Альберта Росса «Виховання дівчини», що користувалася в той час великим успіхом. Місіс Венс читала цей твір, а чоловік її бачив рецензії в газетах.
— Якої слави можна зажити, написавши книгу! — сказав Венс. — Ось, наприклад, про цього Росса говорять без кінця.
Говорячи це, він дивився на Керрі.
— А я й не чула про нього, — призналася вона.
— Я читала його, — сказала місіс Венс. — Він написав багато. Цей останній роман непоганий.
— Він нічого не вартий, цей Росс, — промовив Еймс.
Керрі звела на нього очі, як на оракула.
— Його писанина майже така сама нікчемна, як і «Дора Торн», — додав він.
Для Керрі це був неначе докір їй самій. Вона колись читала «Дору Торн» і навіть дочитала майже до кінця. Книжка здалася їй непоганою, але вона була певна, що всі вважають цей роман чудовим. І раптом оцей ясноокий, вродливий молодик, що чимсь нагадує їй ученого, висміює цю книгу. Він вважає, що вона нікчемна і що її не варто читати. Керрі опустила очі, вперше в житті відчувши, яка прикра річ неосвіченість.
Проте в словах Еймса не було ні сарказму, ні презирливості. І те, і друге не було йому властиве. Керрі зрозуміла, що він має проникливіший розум, може справедливо усе оцінити, і їй стало цікаво, якої він думки про інші речі. А він, ніби помітивши, що вона слухає його співчутливо, почав звертатись головним чином до неї.
Поки офіціант кланявся, вимахував серветкою, перевіряв, чи досить гарячі тарілки, приносив виделки й ножі й виявляв усі ті дрібні ознаки уваги, які мають викликати в клієнта почуття найбільшого комфорту, Еймс, трохи нахилившись до Керрі, почав просто і цікаво розповідати їй про Індіанаполіс. У нього й справді був жвавий розум, зайнятий найбільш електротехнікою. Проте він не був байдужий також і до інших галузей знання, та й люди, їхні характери, цікавили його. В червоному відблиску канделябра його волосся здавалося рудим, а в очах світилися іскорки. Керрі помічала все це, коли він нахилявся до неї, і почувала себе ще дуже, дуже молодою. Цей чоловік так випередив її! Він розумніший за Герствуда, статечніший і освіченіший за Друе, до того ж від нього віє чистотою, простодушністю, а загалом він надзвичайно приємна людина. Керрі завважила також, що його інтерес до неї якийсь дуже платонічний, почувалось, що вона — десь поза межами його життя і всього того, що його цікавить. Проте його слова знаходили у ній відгук.
— У мене немає ніякого бажання розбагатіти, — сказав він, коли обід уже почався і їжа розгарячила його, — я маю на увазі — розбагатіти настільки, щоб отак витрачати гроші.
— Справді? — опитала Керрі, відчуваючи, що й сама починає пройматися цими, такими новими для неї поглядами.
— Так, немає,— повторив він. — Що це дає? Невже ж це все потрібне людині, щоб бути щасливою?
Керрі недовірливо поставилась до його слів, проте спри-: йняла цю думку, як і все, що походило від нього, з належною пошаною.
«Мабуть, він і в самотині був би щасливий, — подумала вона. — Він такий сильний!»
Містер і місіс Венс раз у раз переривали їхню розмову, і тому Еймс лише коли-не-коли міг сказати кілька фраз, що оправляли таке велике враження
