Собор - Олесь Гончар
- Куди?
- У степ! Де коні іржуть!
- Бери від життя все, що можеш! Так мене вчив мій Лобода! Пробоємі Живохватом!
Жанна зірвала фіранку, висунула руку з машини - залопотіло біле на вітрі.
- Ні, це не прапор капітуляції,.- вигукувала вона, шаленіючи від лету. - Це прапор війни з нудьгою!
- Мчи! Газуй! - підхопила в нестямі Ера. - В безвість! В абсолютну свободу!
Верхолаз торсав Таратуту за плече:
- Дай поведу. Я витисну вам сто миль.
Таратута рухом плеча скидав із себе його руку:
- Відчепись, бо викину.
- Сто двадцять дам…
Занесло їх у якийсь глухий кут: шлакові звалища, заводські відстійники, кислотами смердить. Довелось зупинитись. Таратута з Обручем вийшли, стали роззиратись, про щось радилися стишено.
Першою отямилась гейша, заскімлила в машині.
- Куди ви мене завезли?… Де ми опинились? - Вона злякано щось шукала очима в темряві, в химерних накопиченнях ночі, до чогось прислухалася. Потім знову заскиглила: - Що мені свекруха скаже? Чому я з вами? Чому така безвольна? Від життя вже нічого не жду… Там - пустеля. Невже на місці квітучих міст тільки й зостанеться такий ось чорний хаос, холод, мертві каньйони шлакових звалищ?…
- Годі тобі, розвела за упокій душі! - перебила Жанна, розпатлавшись зовсім. - Я вірю в світовий порятунок. Знайдуться лицарі, що нас порятують… Може ж, прийдуть такі?
- Ніхто не прийде; - заперечив верхолаз. - Ми замикаємо цикл. З пітекантропа вийшли, пройшли свій шлях і зникаєм у вічності. Набули таку швидкість, що навряд чи спрацюють гальма… Ні, краще було б народитись в палеозої, на мамонтів полювати.
Обруч тим часом, обнишпоривши багажник, постав перед ними із здобиччю:
- Маємо пляшку гальмівної рідини… Три зірочки.
Пляшка пішла до колу.
Тепер вони вже й мамонтів бачать на шлакових звалищах. Тіні велетнів прадавніх в химерностях ночі пасуться, вершечки якихось кущів - кусь! кусь! - і нема. А з-за шлакових пагорбів, з глибини ночі пізній місяць натужно вилазить. Виліз, застряв над обрієм - червоний, великий, злий. Не місяць закоханих. Чогось тривожного знак.
- Веселощіві Я прагну веселощів! - відчайдушне заверещала Жанна, перемагаючи моторошність і ляк, що з’явились у цім запустінні. - Таратуто, Обруч! - гукнула двом тіням. - Чого ми застряли? Тут страшно! Женімо далі кудись!
Кавалери знову сіли в машину, дали задній хід, вибираючись із тупика.
- До собору! - подав ідею верхолаз. - Я вам, земноводним, покажу висоту!
Пропозиція всім сподобалась. Машину рвонуло з місця. Хотілося нових розваг, лементу, гвалту, хотілось ще якоюсь дикою витівкою розбуркати селища…
- До собору! До собору! - верещала Жанна. - Замолимо гріхи!
Незабаром машина вже мчала по Широкій. Дерева тут порозростались, сходились гіллям. «Волга» летіла крізь зелений тунель, місяць тільки прогулькував збоку серед гілля червоним клубком і був на чорному небі якийсь зовсім зловісний.
Вискочивши на майдан, «Волга» зупинилась перед собором. Компанія висипала з машини.
- Зараз відкрию перед вами врата, - сказав верхолаз і, пововтузившись біля замка, який, здається, висів лише для проформи, широко розчахнув важкі двері.
Компанія ввалилась до собору. Жінки тороплено роззиралися в присмерках.
- Де ж орган?
Обруч ввімкнув свій транзистор і вперше за всю історію храму під високим склепінням його дико ударив джаз. Якоюсь моторошною лункістю озвалася порожнеча, присмерки ожили, закрутилися круговертю.
- Ой, там хтось є! - скрикнула Ера, тулячись до Обруча і злякано вдивляючись у темряву. - Звірі! Там звірі! Це звіринець якийсь!
В сірім каламутті темряви всі помітили раптом, як вепрячі морди звідусіль шкіряться зі стін, ворушать іклами.
- Тікаймо звідси! Я боюсь! - хапалася Ера за Обруча, а він, підступивши до найближчого вепра, став гарчати, блазнювато дражнив звіра-чучело, після чого ще голосніш запустив музику джазу.
Таратута, закурюючи, запалив сірника, підніс угору і з присмерків виступила перед ним гола постать людська, розіп'ята на хресті, у вінку з терниння, в патьоках крові, що проступала з-під шару пилюки. З висоти центрального купола звисав товстелезний ланцюг, на якому колись висіло панікадило. Воно зникло давно, а ланцюг зостався, і верхолаз, розчепіривши руки, силкувався тепер дотягтися до нього, щоб поколихатись на цій соборній гойдалці. Зростом не вдався, кумедно підстрибував угору та все ніяк не міг учепитися за ланцюг, і марні його зусилля розважали компанію. Перший острах зійшов, сутінь більше не відлякувала, очі звикали до неї і навіть до вепрів призвичаїлись, що тепер скалились зі стін якось по-домашньому. Ритми джазу, лунаючи в присмерках, кликали до танцю, хотілося божевілля, дикості, самозабуття.
Жанна в припадку п'яного веселого сказу, скоцюрбившись, затряслася у твісті, хвилею підхопило й інших, - почалась оргія.
Єлька з Миколою Баглаєм цієї ночі допізна блукали коло Радути, по знайомих місцях, побіля тих багрянцевих кучугурних озер, що ніколи не гаснуть. На похороні Нечуйвітра побачилася Єлька з дядечком Ягором, порозумілись, пообіцяла провідати і ось провідала.
Повертались з Радути, коли все довкола вже спало, ніякі тривоги не будили Зачіплянку, і лише коли опинилися неподалік собору, вдарив з відчинених навстіж дверей отой джаз і вереск дикої оргії. Здичавілі пришельці з іншої якоїсь планети вдерлися в собор і верещать там по-мавпячому, п'яно регочуть, сквернословлять! Мигцем змайнула Миколі давно чута зачіплянська історія про те, як професор Яворницький вигнав махновців із собору; це ще більш піддало йому духу, навіть не встиг подумати про можливі наслідки, тільки встиг кинути Єльці: «Зажди», - а сам уже в три скоки рвонувся в розчахнуті двері, в оту круговерть дикого, гидкого, цинічного, що опоганювало йому душу, прекрасну поему його життя…
Не встигла Єлька затримати Миколу, а може, якби й могла затримати, то не стала б. Чула, як верещання там одразу урвалось, вловила голос чужий, брутальний, налитий ненавистю:
- Чого треба? Ану одвалюй звідси! Зникни, тля!
Щось було сказано у відповідь хуліганам нічним, потім бачила Єлька, як вилітають із храму, ловлячи сторчаки, якісь патлаті первісні постаті, чула гидкі вигуки, п'яну брудну лайку, і враз щось змигнуло миттєво в повітрі, лезом ножа змигнуло з темряви собору, і Єлька отерпла: навпроти Миколи з фінкою в руці осадисто стояла на порозі чорна гвалтівна смерть.
- Рятуйте!!
Щосили, всім єством закричала Єлька до Зачіплянки, до селищ.
Коли вона підбігла до Миколи, він уже лежав ниць на порозі соборнім. Припавши над ним, чула, як кров клекоче, і у відчаї, в нестямі розпуки белькотіла, ніби вимолюючи життя:
- Люблю ж тебе… Люблю! Люблю!
Біля машини зчинилася метушня, знову чулася лайка, мотор не заводився, десь ключ загубили в соборі…
Єльчин крик підняв на
