Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
Як і боявся Роджер, пам’ятаючи про бразильський досвід, тут відомості також були не вельми обнадійливими. Містер Стірс не знав, скількох людей заарештовано серед керівників компанії Арани з довгого списку в 237 імовірних злочинців, яких наказав затримати доктор Карлос А. Валькарсель, після того як одержав звіт Ромуло Паредеса про його експедицію в Путумайо. Він не зміг цього з’ясувати, бо в Іквітосі панувала дивна мовчанка про цю подію, як і про те, де перебуває суддя Валькарсель. Протягом уже кількох тижнів його не могли знайти. Головний управитель Перуанської Амазонської компанії Пабло Сумаета, який входив до того списку, схоже, десь переховувався, але містер Стірс запевнив Роджера, що його переховування було фарсом, бо шуряк Арани та його дружина Петроніла з’являлися в ресторанах та на місцевих святах, і ніхто їх не чіпав.
Згодом Роджер пригадував вісім тижнів, проведених ним в Іквітосі, як повільне опускання на дно, непомітне занурення в море інтриг, неправдивих чуток, брехні очевидні або прихованої, суперечностей, у світ, де ніхто не говорив правди, бо вона приносила ворожнечу й проблеми, або найчастіше тому, що люди жили всередині системи, в якій практично було неможливо відрізнити правдиве від неправдивого, реальність від ілюзій. Він уже знав після своїх років перебування в Конго це розпачливе відчуття людини, яка поринає в сипучий пісок, у болотяний ґрунт, що затягує в себе, коли всі його зусилля лише затягуватимуть його глибше в липучу матерію, яка зрештою поглине його. Йому треба було якнайшвидше втікати звідти!
Наступного дня по своєму прибутті він відвідав префекта Іквітоса. Тепер тут знову був новий. Сеньйор Адольфо Ґамарра — густі вуса, опукле черево, димуча сигара, нервові й вологі руки — прийняв його у своєму кабінеті з розкритими обіймами і гучними привітаннями.
— Завдяки вам, — сказав він, театрально розкинувши руки й аплодуючи йому, — було викрито жахливу суспільну несправедливість у серці Амазонії. Уряд Перу й перуанський народ дуже вам вдячні, сеньйоре Кейсмент.
Після цього він негайно додав, що звіт, який, щоб задовольнити вимоги англійського уряду, зробив за дорученням уряду Перу суддя Карлос А. Валькарсель, був «жахливий» і «спустошливий». Він становить майже три тисячі сторінок і підтверджує всі звинувачення, які Англія передала президентові Ауґусто Б. Леґії.
Проте, коли Роджер запитав його, чи може він одержати копію того звіту, префект відповів, що йдеться про державний документ і що не в межах його юрисдикції дозволити, щоб його прочитав чужоземець. Сеньйор консул повинен подати супліку в Ліму до Верховного уряду, через Канцелярію, і, безперечно, він здобуде дозвіл. Коли Роджер запитав, як йому зустрітися із суддею Карлосом А. Валькарселем, префект посерйознішав і, не затинаючись, відповів:
— Я не маю найменшого уявлення, де тепер перебуває Валькарсель. Його місія завершена, й, думаю, він покинув Перу.
Роджер вийшов із префектури цілком приголомшений. Що там насправді сталося? Схоже, цей суб’єкт не сказав йому нічого, крім брехні. Цього ж таки вечора він пішов у редакцію газети «Ель Орієнте», поговорити з її головним редактором, доктором Ромуло Паредесом. Він зустрівся з дуже темношкірим чоловіком, у самій сорочці, змоклим від поту, нерішучим й охопленим панікою. Він мав кілька сивих волосин. Щойно Роджер почав говорити, як він примусив його замовкнути промовистим жестом, який мав означати: «Обережно, стіни мають вуха». Він узяв його за руку й повів до невеличкого бару на розі вулиці, який мав назву «Кальмар». Він посадив його за столик, що стояв віддалік.
— Прошу пробачити мені, сеньйоре консул, — сказав він, весь час з осторогою озираючись навкруги. — Я не можу й не маю права розповісти вам багато. Я перебуваю в дуже скрутній ситуації. Я наражаю себе на великий ризик, якщо хтось побачить мене разом із вами.
Він був блідий, голос йому тремтів, і він став кусати собі нігті. Попросив принести йому келих аґвардіенте й вихилив його одним ковтком. Мовчки вислухав розповідь Роджера про його зустріч із префектом Ґамаррою.
— Це лицемір і комедіант, — сказав він нарешті, осмілівши після випитого. — Ґамарра має мій звіт, який підтверджує всі звинувачення судді Валькарселя. Я його передав йому в липні. Минуло вже три місяці, а він досі не відіслав його до Ліми. Чому, ви думаєте, він так довго його затримує? Бо всі знають, що префект Адольфо Ґамарра також, як і половина Іквітоса, служить Арані.
Щодо судді Валькарселя, то він сказав йому, що той виїхав із країни. Йому невідоме місце його перебування, але він знає, що якби суддя залишився в Іквітосі, то вже був би трупом. Він рвучко підхопився на ноги і поспішно додав:
— Що в будь-яку хвилину може статися й зі мною, сеньйоре консул. — Говорячи, він утирав піт, і Роджерові здавалося, він от-от заплаче. — А я, на жаль, виїхати не можу. Маю дружину й дочку, і газета — мій єдиний прибуток.
Він вийшов, навіть не попрощавшись. Роджер повернувся до префекта, сам не свій від люті. Сеньйор Адольфо Ґамарра зізнався йому, що й справді звіт, підготовлений доктором Паредесом, він досі не зміг надіслати в Ліму «зі стратегічних міркувань, на щастя, вже подоланих». Він відішле його на цьому ж таки тижні «зі спеціальним посланцем для більшої безпеки, бо сам президент Леґія вимагає негайно його надіслати».
Ось так усе відбувалося. Роджер відчував, як його затягує в сонний вихор, який обертався й обертався в цьому місці, розкручуваний прихованими й невидимими силами. Вчинки, обіцянки, інформації розпадалися й розчинялися, причому дії ніколи не відповідали словам. Те, що робилося, й те, що говорилося, перебувало на відстані світів. Слова заперечували вчинки, а вчинки спростовували слова, й усе перетворювалося на загальний обман, на хронічну розбіжність між сказаним і зробленим, яку практикували геть усі.
Протягом тижня Роджер наводив численні довідки про місце перебування судді Карлоса А. Валькарселя. Як і Салданья Рока, цей персонаж уселяв йому