Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

Пані кивнула.

— Це жахливо! Жахливо! — В неї був такий сприкрений вигляд, що Зезета відчула до неї симпатію.

— Ваш чоловік теж пішов до війська?

— Я незаміжня. — Вона глянула на Зезету і хутко докинула: — Але в мене є двоє братів, які теж мають іти до війська.

— Що ж ви хочете? — сухо поспиталася Зезета.

— А ось чого, — сказала пані й усміхнулася їй. — Я не знаю ваших переконань, і те, про що я вас буду просити, лежить поза політикою. Ви палите? Хочете цигарку?

Зезета повагалася.

— Давайте, — сказала вона.

Вона стояла біля газової плити, і руки її стискали за спиною край стола. Запах біфштекса і парфуми відвідувачки тепер перемішалися. Пані простягнула їй свій портсигар, і Зезета ступнула крок уперед. В неї були тендітні білі пальчики з доглянутими нігтями. Зезета взяла цигарку червоними пальцями. Вона дивилася на свої пальці й пальчики тієї пані, і їй хотілося, щоб та якмога хутчій ушилася звідси. Вони запалили цигарки, й пані поспиталася:

— Вам не здається, що потрібно будь-що завадити цій війні?

Зезета позадкувала до плити й недовірливо глянула на гостю. Її охопила тривога. Вона угледіла, що на столі валяються підв'язки і панталони.

— Чи не здається вам, — сказала пані, — що як ми поєднаємо наші сили…

Зезета недбалим кроком перетнула кімнату; опинившись біля столу, вона запитала:

— Хто це — ми?

— Ми, жінки, — пристрасно сказала пані.

— Ми, жінки, — повторила Зезета. Вона хутко відчинила шухляду й кинула туди підв'язки разом з панталонами, а потім з полегшею обернулася до гості. — Ми, жінки? Але що ми зможемо вдіяти?

Пані палила, мов чоловік, пускаючи дим крізь носа; Зезета дивилася на її костюм і нефритове намисто, і їй було незручно казати «ми» цій жінці.

— Сама ви нічого не вдієте, — добротливо сказала пані. — Але ви не сама: зараз п'ять мільйонів жінок бояться за життя дорогих їм людей. На поверсі під вами мешкає пані Паньє, в якої щойно забрали до війська її брата і чоловіка, залишивши її з шістьма дітьми. В будинку навпроти булочниця. В Пассі — герцогиня де Шоле.

— Ого, герцогиня де Шоле!.. — пробурмотіла Зезета.

— Та й що?

— Нам вона не рівня.

— Чому не рівня? Чому це, га? Тому що одні їздять на автах, коли інші самі пораються у господарстві? Ох, пані, я перша вимагаю справедливішого соціяльного ладу. Але невже ви гадаєте, що цей лад принесе нам війна? Класові питання так мало важать перед лицем небезпеки, яка нам загрожує. Насамперед ми жінки, пані, жінки, в яких відбирають найдорожче. Уявіть собі, що всі ми візьмемося за руки й гукнемо разом: «Ні!» Послухайте, хіба ви не хочете, щоб повернувся ваш чоловік?

Зезета струснула головою: їй здавалося комедією, що вона прозиває її пані.

— Війні не можна завадити, — сказала вона.

Пані легенько зашарілася.

— Чому ж це? — поспиталася вона.

Зезета стенула плечима. Ця хоче завадити війні. Інші, такі, як Моріс, хотіли ліквідувати злидні. Врешті-решт ніхто нічому не зарадив.

— Тому що, — сказала вона. — Війні не можна завадити.

— О ні, не треба так думати, — докірливо сказала гостя. — Саме ті, хто так думає, й наближають війни. Крім того, потрібно трохи подумати і про інших. Хоч хто б ви були, ви все одно солідарні з нами.

Зезета не відповіла. Вона стискала в пальцях згаслу цигарку, і враження в неї було таке, наче вона опинилася в комунальній школі.

— Ви повинні поставити підпис, — сказала гостя. — Гляньте сюди, пані: потрібен ваш підпис.

Вона дістала із сумочки листок паперу і тицьнула його Зезеті під носа.

— Що це? — поспитала Зезета.

— Петиція проти війни, — відказала пані. — Ми вже зібрали тисячі підписів.

Зезета півголосом прочитала:

«Французькі жінки, які підписали цю петицію, заявляють про те, що вірять: уряд Французької республіки збереже мир будь-якими засобами. Вони цілковито переконані, що війна є злочином, хоч за яких обставин вона виникає. Переговори, обмін думками — завжди; насильство — ніколи. За загальний мир, проти війни у всіх її формах. 22 вересня 1938 року. Ліга французьких матерів і дружин».

Вона перегорнула сторінку: зворотній бік був укритий підписами, вони притискалися один до одного, поземні, скісні, висхідні, спадні, темним, фіолетовим, голубим чорнилом. Декотрі були накреслені широко, великими кривобокими літерами, інші, скупі й шпичкуваті, соромливо тулилися у куточку. Біля кожного підпису була адреса: пані Жана Племе, 6, вулиця д'Обіняк; пані Соланж Пер, 142, проспект Сент-Уан. Зезета пробігла поглядом прізвища усіх цих пань. Всі вони схилялися над цим папером. Були тут ті, в кого у сусідній кімнаті галасували дітлахи, а були й такі, що підписували його в будуарі золотим пером. Тепер їхні прізвища стояли поруч, і вони були схожі одна на одну. Пані Сюзана Таєр: досить їй попросити ручку в цієї жінки, й вона теж стане пані, її прізвище, вагоме й суворе, ляже на папір поруч з іншими.

— І що ви з усім оцим робитимете? — поспиталася вона.

— Коли ми зберемо достатньо підписів, то пошлемо делегацію жінок, яка віднесе їх до канцелярії Ради.

Пані Сюзана Таєр. Вона була пані Сюзана Таєр. Моріс весь час утовкмачував їй, що треба бути солідарною лише зі своїм класом. А тепер у неї спільні обов'язки з герцогинею де Шоле. Вона подумала: «Підпис: я не можу відмовити їй у цьому».

Флоссі сперлася об подушку і глянула на Філіпа.

— Ну що, негіднику? Як воно тобі?

— Та нічого, — відказав Філіп. — Та, либонь, ще краще було б, якби не боліла голова.

— Мені треба вставати, — сказала Флоссі. — Піду з'їм що-небудь, а потім у шинок. Ти йдеш?

— Я геть зморився, — відказав Філіп. — Йди без мене.

— Почекаєш мене тут, гаразд? Поклянися, що будеш чекати!

— Авжеж, — насупивши брови, відказав Філіп. — Хутчій приходь, я чекатиму тебе.

— То що, — поспиталася пані, — підписуєте?

— В мене немає ручки, — відказала Зезета.

Пані простягнула їй перо. Зезета взяла його і підписалася внизу сторінки. Вона вивела каліграфічними літерами своє прізвище й адресу біля підпису, потім підвела голову і глянула на пані: їй здавалося, ніби зараз мусить щось статися.

Та нічого не сталося. Пані підвелася. Вона взяла листок і уважно глянула на нього.

— Чудово, — сказала вона. — Що ж, на сьогодні досить.

Зезета розтулила рота: їй здавалося, ніби вона має поставити силу-силенну запитань. Та запитання не спадали на думку. Вона лише запитала:

— І що, ви понесете це Даладьє?

— Авжеж, — відказала пані. — Авжеж.

Вона помахала листком, потім склала його і заховала до сумочки. Коли сумочка зачинилася, Зезета