Ведмеже місто - Фредрік Бакман
На кухню заходить Міра. Стає на його стопи, він повільно танцює й шепоче на вухо дружині:
— Ми можемо переїхати. Ти знайдеш роботу де завгодно.
— А ти — ні, любий, тобі не вдасться знайти роботу в хокеї.
Він знає. Він добре це знає. Але ще ніколи не був таким упевненим, як зараз, коли відповідає:
— Ти переїхала сюди заради мене. Я можу поїхати звідси заради неї.
Міра тримає його обличчя у своїх долонях. Помічає у мисці його ключі. Відколи вона його знала, він завжди носив ключі на брелоці з ведмедем. До сьогоднішнього дня.
Ана сидить на ліжку, кімната перестала бути для неї своєю. Коли Анина мама не тямилася від злості й образи через те, що після розлучення донька не захотіла поїхати з нею, вона говорила, що Ана — «співзалежна в класичному розумінні». Ана залишилася заради тата, бо знала, що він без неї не виживе. Може, це й правда — Ана не знає. Вона завжди хотіла бути біля нього — не тому, що він розумів її, а тому, що він розумів ліс. Ліс був її пристрастю, і ніхто не знався на ньому краще за Аниного тата, у всьому Бйорнстаді не було кращого мисливця. Дитиною Ана не спала ночами, лежала в ліжку одягнена і в надії, що задзвонить телефон. Коли десь на дорозі ставалася аварія і збивали тварину, водій повідомляв поліції, що поранений звір зник у лісі, і вони дзвонили Аниному татові.
Його похмурість, упертість і небагатослівність були не найкращими рисами в повсякденному житті, але ідеально пасували до лісу. «То сидіть тут і мовчіть собі до кінця життя!» — крикнула мама, коли залишала їх. Вони так і робили. Просто не бачили в цьому нічого поганого.
Ана чудово пам’ятає, як у дитинстві вона завжди випрошувала, щоб тато взяв її до лісу в такі ночі, але їй ніколи не вдавалося. Завжди було або занадто небезпечно, або запізно, або захолодно. Вона знала: це означало, що він випив. У лісі тато завжди довіряв своїй доньці, а собі — ні.
Адрі обходить притулок і годує собак. Бачить Беньї в тренажерному залі в підсобці, милиці лежать на підлозі, а він — під штангою. За цей вечір він відтиснув несамовито багато, це занадто навіть для її ненормального брата. Їй відомо, що в команди сьогодні вільне тренування, чула в місті, що вони бігають у лісі. І що Кевін теж там.
Але вона не питає, чому Беньї захотів тренуватися сам. Вона не з тих сестер, які чіпляються з розпитуваннями. Хоч Адрі не звідси, але однаково вона — бйорнстадське дівчисько. Міцна як ліс, тверда як лід. Багато працює, мало говорить.
Ана стоїть у себе в кімнаті — гола перед дзеркалом — і рахує. Вона завжди мала до цього талант. Усе життя отримувала найвищі оцінки з математики. Малою вона рахувала все — каміння, травинки, дерева в лісі, сліди на землі, порожні пляшки в шафі під мийкою після вихідних, веснянки на шкірі у Майї, навіть вдихи. Часом, коли їй було геть невесело, вона рахувала шрами. А найчастіше Ана рахувала свої недоліки. Стояла перед дзеркалом і перераховувала все, що в ній було не таким. Часом це приносило полегшення — коли вона встигала сама собі назвати вголос те, що потім чула в школі.
У двері стукає тато. Він уже роками не заходив до неї. Відколи поїхала мама, тато з донькою перемістилися кожен на свій поверх, у свій світ. Одягнувшись, Ана здивовано відчиняє двері, тато стоїть у коридорі, виглядає безрадісним. Ні, не видно тієї п’яної туги, це не той сумний самотній чоловік, який часто не спить ночами, — зараз він тверезий. Тато простягає руку, не торкаючись доньки, ніби не знає, як виразити їй своє хвилювання. І повільно каже:
— Я говорив із кількома нашими, з полювання. Хокейний клуб збирає на загальну зустріч. Батьки і спонсори домовилися вимагати переголосування кандидатури Петера.
— Петера? — повторює Ана, бо не відразу розуміє, про що мова.
— Збираються вимагати, щоб його звільнили.
— Як? За ЩО?
— Заяву в поліцію подали через тиждень після вечірки. Частина людей стверджують, що… те, що сталося… це…
Він не може вимовити слово «зґвалтування» перед власного донькою, не хоче, щоб вона помітила, яке для нього полегшення, що це сталося не з нею. Він боїться, що вона зненавидить його за це. Ана гримає кулаками по ліжку.
— Брехня? Вони кажуть, що це брехня? І думають, що Петер чекав тиждень, бо хотів запхати КЕВІНА до в’язниці? То КЕВІН — це для них, бляха, ЖЕРТВА?!
Тато киває. Довго стоїть у дверях, не знаючи, що сказати, і врешті говорить лише:
— Я зготував котлети з лосятини. Все на кухні.
Зачиняє двері й спускається сходами.
Того вечора Ана телефонує Майї сотню разів. Їй зрозуміло, чому нема відповіді. Вона знає, що Майя її ненавидить. Бо все сталося так, як і передбачала Майя. Якби вона не розповіла правду, то була б єдиною, кого скривдив Кевін. А тепер він скривдив усіх, кого вона любить.
Хтось дзвонить у двері. Петер відчиняє. Це генеральний директор клубу. Виглядає таким засмученим, таким жалюгідним, спітнілим і брудним, таким спрацьованим, знервованим, що Петер навіть не може змусити себе відчути зневагу.
— Буде зустріч і переголосування. Клуб — це його члени, і якщо вони стануть вимагати, щоб правління тебе звільнило… тоді… я нічим не зараджу, Петере. Але ти можеш прийти і пояснити свою позицію. Це твоє право.
У коридор виходить дівчинка, стає позаду тата. Петер простягає руку, ніби щоб захистити, але вона спокійно відводить її. Вона стоїть на порозі й дивиться директору просто в очі. Він не відводить погляду.
Принаймні цього він не зробив.
Уже доволі пізно, коли Беньї стукає милицею до спальні Адрі. Руки в нього тремтять від болю в м’язах. Адрі знає три стадії тренування нормальних людей: коли терпиш біль, коли вчишся отримувати від нього задоволення і коли його прагнеш. Її брат усе це вже пройшов. Біль став для нього потребою. Він став від нього залежним. Не може без нього жити.
— Можеш мене
