Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
Цього вечора він знову пішов до публічної лазні. Йому пощастило більше, аніж учора. Веселий і дужий негр, якого він бачив у спортивній залі, де той підіймав гирі, усміхнувся йому. Взявши його під руку, повів його до кімнати, де продавали трунки. Поки вони пили ананасовий і банановий сік, він сказав, що звуть його Стенлі Вікс, і, наблизившись до нього, потерся ногою об його ногу. Потім із багатозначною усмішкою знову взяв його за лікоть і завів до малої комірчини, двері якої зачинив на засув, як тільки вони увійшли. Вони поцілувалися і стали кусати один одного за вуха й за шию, поки знімали штани. Роджер, задихаючись від хоті, бачив, як чорний-чорнісінький прутень Стенлі та його червоняста й волога голівка набрякають і збільшуються в нього на очах. «Два фунти, і я тобі дам посмоктати його, — сказав той. — А потім устромлю його тобі в дулу». Роджер погодився й став навколішки. Повернувшись до своєї кімнати в готелі, він записав у щоденник: «Публічна лазня. Стенлі Вікс: атлет, молодик 27 років. Величезний, твердий, щонайменше дев’ять дюймів завдовжки. Поцілунки, укуси, потім він устромив його мені в дулу. Не зміг не закричати. Два фунти».
Роджер, Омаріно й Аредомі відпливли з Барбадосу курсом на Парі 5 вересня на «Боніфасі», незручному, маленькому й напхом напханому пасажирами кораблі, який бридко пахнув і де їжа була вкрай погана. Проте Роджер утішався переїздом до Пара завдяки докторові Гербертові Спенсеру Дікі, північноамериканському лікарю. Він працював на компанію Арани на станції «Ель Енканто» і крім підтвердження тих жахіть, про які Кейсмент уже знав, розповів йому чимало анекдотів і жорстоких, і комічних про своє життя в Путумайо. То був чоловік, наділений духом авантюризму, який об’їздив половину світу, чоловік розумний і начитаний. Було приємно зустрічати його на палубі корабля, сидіти поруч із ним, курячи, посмоктуючи з пляшки віскі і слухаючи його цікаві й розумні розповіді. Доктор Дікі схвалював ті заходи, до яких удавалися Велика Британія та Сполучені Штати з метою покласти край жахіттям в Амазонії. Але він був фаталістом і скептиком: нічого там не зміниться ані тепер, ані в майбутньому.
— Зло ми носимо у своїх душах, друже, — казав він напівжартома-напівсерйозно. — Ми неспроможні так легко його позбутися. В європейських країнах та в моїй країні воно більш приховане й виходить на поверхню лише тоді, коли спалахує війна, вибухає революція або заколот. Воно потребує приводу, щоб стати публічним і колективним. Натомість в Амазонії воно може показувати своє відкрите обличчя й чинити неймовірні жахіття, не шукаючи для них виправдання ані в патріотизмі, ані в релігії. Лише жадібність у своєму найчистішому вигляді. Зло, яке нас отруює, можна знайти всюди, де є людські створіння, з корінням, яке глибоко проникло в наші серця.
Але відразу по тому, як він висловлював ці моторошні твердження, він відпускав якийсь жарт або розповідав анекдот, які нібито спростовували те, що він розповів раніше.
Роджерові подобалося розмовляти з доктором Дікі, хоч водночас міркування співрозмовника трохи пригнічували його. «Боніфас» прийшов у Пара 10 вересня опівдні. Протягом усього того часу, коли Роджер служив тут консулом, він задихався й почував себе пригніченим. А втім, за кілька днів перед тим, як прибути до цього порту, він відчував напливи хоті, пригадуючи Праса-до-Паласіо. Він мав звичай ходити туди вночі, щоб прихопити одного з хлопчаків, які розгулювали там під деревами у пошуках клієнтів або авантюр, виблискуючи гепою та яйцями, що виглядали з-під коротких штанців.
Він зупинився в готелі «Отель-до-Комерсіо», відчуваючи, як відроджується в його тілі давня лихоманка, що опановувала його, коли він виходив на свої лови на той майдан. Він пригадував — чи вигадував? — деякі імена з тих зустрічей, які зазвичай закінчувалися в одному з ближніх жалюгідних готельчиків, а іноді в темному закутку на моріжку парку. Він чекав цих коротких і гарячкових зустрічей, відчуваючи, як почуття в його серці переливаються через вінця. Але в першу ніч він нічого приємного там не спізнав, бо ні Марко, ні Олімпіо, ні Бебе (чи справді так їх звали?) не з’явилися, і він мало не дозволив спокусити себе двом волоцюгам у лахмітті, майже дітям. Один із них спробував засунути руку йому до кишені, щоб витягти гаманець, якого там не було, тоді як другий намагався кудись його заманити. Він позбувся їх, давши одному з них копняка, від якого той покотився по землі. Переконавшись у тому, що він налаштований рішуче, обидва взяли ноги в руки. Він повернувся до готелю сам не свій від люті. Трохи заспокоївся, коли записав у своєму щоденнику: «Праса-до-Паласіо. Дуже великий і дуже твердий. Під трусами — кров. Боляче, але приємно».
Наступного ранку він навідав англійського консула та кількох європейців і бразильців, яких знав під час свого попереднього перебування в Пара. Йому вдалося здобути корисні відомості. Визначив місце перебування принаймні двох утікачів із Путумайо. Консул і начальник місцевої поліції запевнили його, що Хосе Іносенте Фонсека й Альфредо Монт, перебувши певний час на плантації на березі річки Яварі, тепер оселилися в Манаусі, де компанія Арани знайшла для них роботу в порту, контролерами на митниці. Роджер негайно телеграфував у Форін-Офіс, щоб вони попросили бразильські власті видати ордер на арешт цих двох злочинців. І через три дні британська канцелярія відповіла йому, що Петрополіс сприйняв це прохання прихильно. Поліції Манауса був надісланий наказ негайно заарештувати Монта й Фонсеку. Але вони не будуть екстрадийовані, і їх судитимуть у Бразилії.
Його друга й третя ночі в Пара були успішнішими, ніж перша. Надвечір другого дня босий хлопчисько, який продавав квіти, практично запропонував себе йому, коли Роджер підійшов до нього й запитав, скільки коштує гілочка з трояндами, яку той тримав у руці. Вони пройшли на невеличке відкрите місце, де Роджер почув, як сопуть у темряві пари. Ці вуличні зустрічі за непевних умов, завжди позначені ризиком, наповнювали його суперечливими почуттями: збудженням і огидою. Продавець квітів смердів під пахвами, але його натужне дихання і тепло його тіла, і сила його обіймів розігріли Роджера й дуже швидко довели до кульмінації. Заходячи до готелю «Комерсіо», він помітив, що його штани вимазані землею й покриті плямами і що службовець за конторкою подивився на нього з підозрою. «На мене напали», — пояснив він.
Наступного вечора на «Праса-до-Паласіо» він мав нову зустріч, цього разу з молодиком, який попросив у нього милостиню. Він запросив його прогулятися разом, і в одному з кіосків вони випили рому. Жоан
