Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

— Ти хочеш, щоб я тебе розпитувала про шкільні справи? Дяка богові, нам ніколи не доводилося клопотатися ними… Та й, зрештою, тобі вже сімнадцять років…

— Ідеться не про мої шкільні справи, а про мене самого, про твого брата, Розето, якому вже сімнадцять років.

— Ти добре знаєш, що я завжди охоче тебе слухаю. Я тільки те й роблю, що слухаю. Але ти сам уже нічого мені не розказуєш…

— А що ж розкажеш дорослій дівчині, та ще й власній сестрі?

— Тоді чим же ти, баламуте, невдоволений?

— Ще раз тобі кажу: тим, що я тебе не цікавлю, що тобі зі мною нецікаво…

— От тобі й маєш!..

— Ти вважаєш, що я дурніший, ніж П'єр Костадо.

— Ні, не дурніший, у тебе тільки нема такого таланту… Я його бачила вчора: він у четвер до нас приїде. Хоче прочитати тобі уривок із «Кібели».

— Ти бачила його? Про що ви розмовляли?

Bona відповіла, що розмовляли про його вірші, що він не довго й пробув. У четвер… Дені й сам збирався дещо перевірити — потайки від Рози… Його непокоїв один проміжок часу — обідня перерва, дві години, коли Роза була не в книгарні. Увечері, після роботи, о шостій годині вона поспішала на трамвай, а в обід? Не почуття незручності стримувало Дені від такого розслідування, а страх перед тим, що він може відкрити; до того ж він не хотів зустрітися з П'єром Костадо.

Він таки приїхав у четвер на своєму велосипеді, цей Костадо, хоча того дня лив холодний дощ, і Дені вже сподівався, що П'єр не приїде. Дені повів його в невелику вітальню й відразу почав розмову про «Кібелу»; у вікно було видно, як тане сніг, заливаючи поле. Дені відчував, що П'єр має щось йому сказати, хвилюється, ледве себе стримує, щоб не сповістити відразу про якусь важливу новину. Але Дені не хотів нічого знати й зводив розмову на поему, що так йому подобалась.

— «Кібела» не дуже посувається, — сказав П'єр Костадо. — Не те в мене тепер в голові. А ти дуже хочеш, щоб я тобі розповів про «Кібелу»? (Це його радувало, зворушувало навіть). Я дійшов до того епізоду, коли Аттіс її зрадив, коли Кібела побачила його з німфою Сангаридою. Цілий тиждень я працював над двома десятками рядків…

— Ти знаєш їх напам'ять?

— Ти хочеш, щоб я прочитав тобі? Справді?

Він кинув запалену сигарету.

— Звичайно, Кібела знову промовляє до себе самої.

І він почав читати тим незвичним співучим голосом, що й колись, та сьогодні Дені не був у захваті від нього.

Приморських сосен шум, мов гомін хвиль здаля. Гроза, ширяючи вгорі поміж гілля, Раптовим спалахом осяла дві планети, Два з'єднані світи, двох тіл химерні сплети. Із Сангаридою то Аттіс — пізнаю. Людська їх білина спинила лють мою. Скажених безліч рук на них я накладаю, Та двоє ці й богів забули, досхочу Розкошів звідавши — того терпкого раю; Безсила й блискавка — вона лиш осяває Плоть юну, що лиснить від поту і дощу. Тоді те щастя я сховала в безгоміння, Гілля навісила на те заціпеніння, На той подвійний сон забруднених двох тіл, Що пахли вогкістю земних незмірних сил.

Дені затулив обличчя руками й, помовчавши, сказав:

— Самотність перед лицем чужого кохання. Кібела в своїй сутності така: істота, що схилилась над безоднею насолод, у яких вона не має участі, бо їй відомий у коханні лише той самітний пломінь, який палає у внутрішніх глибинах, нікого не освітлюючи й не зігріваючи…

— Дені, збожеволів ти, чи що? Нас ці справи не обходять. Ми ж не кохали… Не починали ще «насправжки», як ти колись висловився…

А коли його друг, нахилившись над вогнем, не відповів нічого, П'єр повів далі:

— В чеканні цього часу радітимемо коханню інших… Я ждав, поки все з'ясується остаточно… Не хотів, щоб тобі казали, поки не буде підписано…

Дені підвів голову й пильно подивився на П'єра. Огидним здалося йому це розпашіле від велосипедної прогулянки й від каміну обличчя, цей золотавий пушок на палаючих щоках.

— Усе трапилося зовсім несподівано! Я і Робер погано думали про нашу бідолашну матір. Її глибоко вразило ваше нещастя… І от вона зважилась на те, чого від неї ми найменше сподівалися; я довго не хотів вірити, аж поки воно сталося насправді; з мене, старий, знято опіку, хочуть розділити майно, і не лише спадок по батькові, а й те, що належить матері…

Дені нетерпляче перервав:

— До чого все те мені?

— Любий мій Дені, та невже ти не розумієш? Робер стане тепер незалежною людиною; йому буде на що прожити навіть з дружиною, поки він закінчить свою медичну освіту… Ну! Що на це скажеш?

Дені підвівся. Він стояв обличчям до каміну, спиною до П'єра. Відповів спокійно:

— Ти забуваєш, що в Рози тепер уже інші турботи. Цю сторінку вона перегорнула, це її вже не цікавить…. Чого смієшся, як дурник?

— Ні, цієї сторінки вона не перегорнула… Вона тобі нічого не казала, бо не вірила, як і всі ми, що мати