Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

— Він помер? — поспитався Бланшар.

На Бланшаровому лежакові не було рухомого дзеркальця.

— Не знаю, — відказав Шарль.

Носії пройшли біля нього, збиваючи хмару куряви. Шарль закашлявся, потім угледів спини носіїв, які прямували до дверей. Чиясь сукня крутонулася біля нього й раптом завмерла. Він почув голос медсестри.

— Ми геть відрізані од світу, не знаємо, що там відбувається. Як там, панотче?

— Недобре, — відказав священик. — Геть недобре. Сьогодні ввечері виступатиме Гітлер, не знаю, що він скаже, та, гадаю, буде війна.

Голос його полотнами спадав на Шарлеве обличчя. Шарль зареготався.

— Чого це ти втішаєшся? — запитав Бланшар.

— Тішуся, бо священик сказав, що буде війна.

— Не бачу в цьому нічого втішного, — сказав Бланшар.

— А я бачу, — відказав Шарль.

«Зароблять вони її, свою війну; вона їм застряне, мов костриця в сраці». Він знай реготався: за один метр і сімдесят сантиметрів над його головою була війна, муки, ображена честь, патріотичний обов'язок; та на рівні долівки не було ні війни, ні миру; лише злигодні й сором неповноцінних людей, гниляччя, нерушів. Бонне її не хотів; Шампетьє де Ріб її хотів; Даладьє дивився на килим, це був страшний сон, він не міг позбутися цього запаморочення, яке охопило його з потилиці; нехай же вона вибухне! нехай вона вибухне! нехай він проголосить її сьогодні вечері, цей лютий берлінський вовчисько. Він щосили деронув черевиком по паркету; лежачи долі, Шарль відчував, як запаморочення підіймається з черева до голови: сором, солодкий, солодкий затишний сором, йому залишається тільки це. Медсестра підійшла до дверей, вона переступила чиєсь тіло, і священик відійшов, аби пропустити її.

— Пані! — гукнув Шарль. — Пані!

Вона обернулася, висока й дужа, з гарним обличчям, де над верхньої губою пробивався темний пушок, і лютими очима.

Шарль промовив ясним голосом, який пролунав на всю залу:

— Пані, пані! Хутчій же, хутчій! Дайте мені судно, а то біда!

Ось він! Ось він, їх пхали ззаду, вони пхнули поліцая, він відступив на крок, розставивши руки, вони горлали: «Ура, ось він!» Він простував спокійним рівним кроком, тримаючи під руку свою дружину, Фред був розчулений, мої батько й мати у неділю в Гринвічі; він заволав: «Ура!», так добре було бачити їх тут, таких спокійних, хто зважиться боятися, бачачи, як здійснюють вони свою денну прогулянку, немов літнє, згуртоване подружжя? Він міцно стиснув свою валізку, махав нею над головою і волав: «Нехай живе мир, ура!» Обоє обернулися до нього, й Чемберлен особисто йому всміхнувся; Фред відчув, як серце його до самісіньких глибин заполонив спокій і мир, його захищали, ним керували, його зміцнювали, а старий Чемберлен ще знаходив часину для того, щоб спокійно погуляти вулицями, мовби нічого й не сталося, і особисто йому подарувати усмішку. Довкруг нього всі кричали «ура», Фред дивився на кощаву спину Чемберлена, який віддалявся ходою протестантського пастора, думав: це Англія, і сльози скипали на його очах. Маленька Саді нагнулася і зробила знімок попід рукою поліцая.

— В чергу, пані, в чергу, як і всі.

— А що, треба стояти у черзі, аби купити «Парі-Суар»?

— Авжеж! І якщо вам дістанеться газета, то я дуже здивуюся.

Вона вухам своїм не повірила.

— Та нехай йому всячина! Не стоятиму я в черзі, щоб купити «Парі-Суар», бракувало ще, аби я вистоювала чергу задля газети!

Вона обернулася до них спиною, під'їхав велосипедист із пакою листків. Він поклав її на столі біля ятки, і вони почали їх рахувати.

— Ось вони! Ось вони!

Натовп зануртував.

— Послухайте, — вигукнула продавчиня, — дасте ви мені перелічити їх чи ні?

— Не пхайтеся! — сказала пристойно вбрана пані. — Не пхайтеся, кажу вам!

— Та не пхаюсь я, пані, — відказав невисокий опецьок, — мене самого пхають.

— А я, — озвався кощавий чолов'яга, — прошу вас бути чемним із моєю дружиною.

Пані в траурі обернулася до Емілії.

— Це вже третя сварка, яку я спостерігаю сьогодні.

— Ох, — сказала Емілія, — все від того, що люди за цієї пори зробилися такі нервові.

Літак наближався до гір; Ґомес поглянув на них, а потім глянув на річки і поля внизу, ліворуч було геть кругле місто, все було таке кумедне і таке мале, то була Франція, зелена і жовта, з килимами трави і її спокійними річками. «Прощавай! Прощавай!» Він заглибився в гори, прощавайте турнедо Россіні, сигари і вродливі жінки, він, ширяючи, спуститься до червоної голої землі, до крови. Прощавай! Прощавай; всі французи були там, під ним, у круглому місті, в полях, на берегах річок: вісімнадцята година тридцять п'ять хвилин, вони кишать, наче мурашки, чекають промови Гітлера. За тисячі метрів піді мною вони чекають промови Гітлера. А я нічого не чекаю. За чверть години він більше не побачить цих спокійних лук, величезні кам'яні брили відокремлять його від цієї землі страху й захланности. За чверть години він спуститься до марних людей зі жвавими порухами й суворими очима, до своїх людей. Він був щасливий, у горлі застряв давкий клубок тривоги. Гори наближалися, тепер вони були брунатні. Він подумав: якою ж я побачу Барселону?

— Увійдіть, — сказала Зезета.

Це була пані, повнява і дуже гарна, в солом'яному капелюшку і в картатому костюмі. Вона роззирнулася довкруги, роздимаючи ніздрі, й відразу ж люб'язно всміхнулася.

— Пані Сюзана Таєр?

— Так, це я, — відказала заінтригована Зезета.

Вона підвелася. Подумала, що в неї червоні очі й зіперлася об підвіконня. Пані дивилася на неї, кліпаючи очима. Якщо гарненько її роздивитися, то вона видавалася старшою. У неї був зморений вигляд.

— Я часом не потурбувала вас?

— Та ні, — відказала Зезета. — Сідайте.

Пані нахилилася над стільцем, глянула на нього, а потім сіла. Трималася вона дуже штивно, її спина не торкалася спинки стільця.

— З сьогоднішнього ранку я піднялася на сорок поверхів. А люди не завжди здогадуються запропонувати стілець.

Зезета помітила, що на пальці в неї ще стримить наперсток. Вона зняла його й кинула до коробки з нитками. Цієї миті на плиті почав шкварчати біфштекс. Вона зашарілася, підбігла до плити й вимкнула газ. Та запах лишився.

— Я, мабуть, заважаю вам снідати…

— Ох, та часу в мене доста, — сказала Зезета.

Вона дивилася на пані й відчувала, що в ній бореться і бентега, і бажання зареготатися.

— Вашого чоловіка мобілізували?

— Він поїхав учора вранці.

— Вони всі їдуть, — сказала пані. — Це жах. Ви, напевне, опинилися у скрутній… матеріяльній ситуації…

— Гадаю, мені доведеться повернутися