Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
Він вийшов на острові тільки для того, щоб подякувати отцю Сміту за все, що він зробив для хлопців. Він був схвильований, дивлячись, як Омаріно й Аредомі, такі стримані в Лондоні, коли йшлося про те, щоб виразити свої почуття, тут обіймали й ляскали долонями святого отця з великою фамільярністю. Отець Сміт повів їх відвідати монастир урсулинок. На подвір'ї біля критої галереї цього тихого монастиря, де росли ріжкові дерева й фіолетові квіти бугенвілії, куди не долинав вуличний шум і де час, здавалося, зупинився, Роджер відокремився від інших і сів на лаві. Він дивився, як вервечка мурахів переносила листок, — так носії переносять ноші зі Святою Дівою в процесіях Ватикану, — й раптом пригадав: сьогодні день його народження! Сорок сім років! Він не міг сказати, що він старий. Багато чоловіків і жінок його віку перебувають у чудовій формі, фізичній та психологічній, зберегли енергію, мрії, складають плани на майбутнє. Але він почувався старим, і його охопило прикре відчуття того, що він увійшов в останню фазу свого існування. Колись із Гербертом Вордом в Африці вони фантазували, якими будуть їхні останні роки. Скульптор уявляв собі свою старість середземноморською, десь у Провансі або в Тоскані, в сільському будинку. Він матиме велику майстерню й багато котів, собак, качок і курей і щонеділі сам готуватиме поживні страви з гострими приправами, такі як bouillabaisse[8], для великої родини. Натомість Роджер тоді здригнувся й заявив: «Я не доживу до старості, я в цьому переконаний». То було передчуття. Тепер воно знову його навідало: ні, він не доживе до старості.
Отець Сміт погодився надати притулок Омаріно та Аредомі на ті вісім днів, протягом яких вони залишалися в Бриджтауні. Наступного дня після свого прибуття Роджер пішов до публічної лазні, яку навідував раніше під час свого тимчасового перебування на острові. Як і сподівався, він побачив там молодих, атлетично збудованих і струнких чоловіків, бо тут, як і в Бразилії, ніхто не соромився свого тіла. Жінки й чоловіки розвивали його й невимушено показували. Один юний хлопець, підліток років пятнадцяти-сімнадцяти, схвилював його. Він мав той блідий колір шкіри, який часто буває в мулатів, шкіри гладенької й лискучої, зелені очі, великі й зухвалі, і з-під його купальних трусів визирали безволосі й тугі стегна. Коли Роджер побачив їх, у нього пішла обертом голова. Досвід загострив у ньому ту інтуїцію, яка дозволяла йому відразу зрозуміти, через ознаки, невидимі для когось іншого — ледь помітну усмішку, блиск в очах, приязний рух руки або тіла, — чи хлопець зрозумів те, чого він від нього хотів, і чи був схильний поступитися його бажанню або принаймні обговорити його. З болем у душі він відчув, що цей хлопець, такий вродливий, був байдужісінький до тих таємних знаків, які він посилав йому очима. А втім, він усе-таки підійшов до нього. Трохи з ним поговорив. Він був сином барбадоського священика і мріяв стати бухгалтером. Навчався в торговельній академії, а через кілька днів, скориставшись вакаціями, мав намір поїхати з батьком на Ямайку. Роджер запросив його на морозиво, але хлопець відмовився.
Повернувшись до готелю у стані великого збудження, він зробив запис у своєму щоденнику вульгарною й телеграфічною мовою, яку застосовував для своїх найінтимніших епізодів: «Публічна лазня. Син священика. Дуже гарний. Прутень довгий, делікатний, збільшився у моїх руках. Я взяв його в рот. Щастя на дві хвилини». Він помастурбував і ще раз помився, ретельно намилившись, водночас намагаючись подолати смуток і відчуття самотності, які завжди переживав у такі моменти.
Наступного дня, обідаючи на терасі ресторану в порту Бриджтауна, побачив, як його проминув Антонес О’Донел. Він покликав його. То був колишній десятник Арани, начальник станції «Межиріччя», який відразу його впізнав. Протягом кількох секунд він дивився на нього з недовірою й навіть страхом. Але зрештою потиснув йому руку й прийняв запрошення сісти поруч із ним. Випив каву і склянку віскі, поки вони говорили. Признався йому, що приїзд Роджера в Путумайо став для каучукопромисловців ніби прокляттям чаклуна вітото. Щойно він звідти поїхав, як поширилася чутка, що незабаром з’являться поліція й судді з ордерами на арешт і всі начальники станцій, десятники та наглядачі каучукових плантацій матимуть проблеми із правосуддям. А що компанія Арани англійська, то їх відішлють в Англію й судитимуть там. Тому багато з цих людей, як і О’Донел, воліли покинути ту зону й податися до Бразилії, Колумбії або Еквадору. Він прибув аж сюди, бо йому пообіцяли роботу на плантації цукрової тростини, але ніде влаштуватися він не зміг. Тепер він намагається виїхати до Сполучених Штатів, де нібито можна знайти роботу на залізниці. Сидячи на цій терасі, без чобіт, пістолета та канчука за поясом, одягнений у старий комбінезон і пошарпану сорочку, він здавався лише бідолахою, що стурбований своїм майбутнім.
— Ви про це не знаєте, але ви завдячуєте мені життям, сеньйоре Кейсмент, — сказав він уже прощаючись із гіркою усмішкою на губах. — Хоч ви, звісно, мені не повірите.
— Розкажіть усе одно, — заохотив його Роджер.
— Армандо Норманд був переконаний, що коли ви виберетеся звідси живим, то всі ми, начальники каучукодобувних станцій, опинимося у в’язниці. Що ліпше буде втопити вас у річці або віддати на харч пумі чи кайману. Ви розумієте, про що я кажу. З вами могло статися те саме, що сталося з французьким дослідником Еженом Робюшоном, який почав нервувати людей, ставлячи їм надто багато запитань, і тому вони допомогли йому зникнути.
— А чому ж тоді ви мене не вбили? З вашим досвідом вам було б це зробити неважко.
— Я вказав їм на можливі наслідки, — пояснив Антонес О’Донел із певною похвальбою в голосі. — Віктор Маседо мене підтримав. Я нагадав їм, що ви англієць, а компанія дона Хуліо теж англійська, й тому судитимуть нас в Англії за англійськими законами. І що нас повісять.
— Я не англієць, а ірландець, — поправив його Роджер Кейсмент. — Можливо, усе сталося б і не так, як вам здавалося.
А проте я вам дякую. Але раджу покинути цей острів якомога скоріш, і не кажіть мені, куди ви поїдете. Я зобов’язаний повідомити про те, що вас бачив, і англійський уряд негайно видасть
