Віднайдений час - Марсель Пруст
Я спіткав там одного з моїх давніх товаришів, якого десять років бачив майже щодня. Хтось ізголосився поновити наше знайомство. Я підійшов до нього, аж це він озвався добре знайомим мені голосом: «Страшенно радий! Скільки літ, скільки зим!» Я мало не підскочив з несподіванки! Цей голос гучав немовби з удосконаленого фонографа, бо хоча й належав моєму приятелеві, а проте видобувався із гладкого, шпакуватого, зовсім не знаного мені добряги, і мені ввижалося, що тільки з допомогою якогось штучного, механічного трюка голос мого давнього колеги переміщено у старого й нецікавого гладуна. Проте я знав, що це був він: той, хто по стількох літах нас ізвів, аж ніяк не скидався на містифікатора. Він освідчив мені, що я ані кришечки не змінився , і я зрозумів, що так само він думає і про себе. Тоді я придивився до нього пильніше. Загалом, якби він не обріс так салом, можна б вважати, що в ньому багато чого збереглося. А проте не вірилося, що це таки він. Тоді я напружив пам’ять. Замолоду він мав блакитні очі; завше усміхнені, блудні, вони ніби шукали чогось, над чим я не загадувався, і що мало бути вінцем безкорисливосте, шукали, певне, Правди, домагаючись її у вічному неспокої, не без певного фіглярства, але з незмінною пошаною до всіх друзів сім’ї. Та відтоді, як він пошився у впливові, мудровані й деспотичні політики, ці блакитні очі, не знайшовши, зрештою, того, чого шукали, застигли, дивлячись тепер гостро, спідлоба. Веселощі, довірливість і наївність відповідно змінилися хитрою потайливістю. Далебі, мені вже здавалося, ніби я вклепався, аж це нараз я почув, як на якісь мої слова він вибухнув сміхом, своїм давнім непогамованим сміхом, що колись так чудово уживався із вічно блудним поглядом. Меломани вважають, що музика пана Зета зовсім не схожа на себе в оркеструванні пана Ікса. Це нюанси, невідомі дилетантам, але дитячий шалений притлумлений сміх у затінку погляду, гострого, як голубий, добре, хоча й трохи навскоси, заструганий олівець, це більше, ніж відмінність оркестрування. Сміх замовк; мені страх хотілося б упізнати товариша, але подібно до Одисея у Гомера, що кидається до померлої матері, чи до спірита, неспроможного вирвати у привида відповідь, хто ж він такий, а чи до відвідувача виставки електротехніки, нездатного повірити, що голос, відтворений фонографом без спотворення, колись видала жива людина, я перестав упізнавати свого приятеля.
Проте пора застерегти, що ритм самого часу для деяких осіб може прискорюватися чи уповільнюватися. Років чоти-ри-п’ять тому я випадково здибав на вулиці віконтесу де Сен-Ф’якр (невістку приятельки Ґермантів). Скульптурні риси здавалися запорукою її вічної молодосте. Зрештою, вона була ще молода. Але, попри її усмішки та вітання, я не зумів розпізнати її в дамі з такими почикриженими рисами, що годі було й думати відтворити овал обличчя. А все тому, що вже три роки вона заживала кокаїн та інші наркотики. Очі її, запалі, підсинені, світилися божевіллям. Рот кривила дивна гримаса. Вона встала, як мені сказали, тільки для цього ранку, бо вже цілими місяцями не покидає ліжка чи шезлонга. Отож-бо Час має до своїх послуг експреси і літерні потяги, які так і мчать до передчасної старости. Але паралельною колією, тільки назустріч, потяги мчать сливе з такою самою швидкістю. Я узяв пана де Куржіво за його сина, бо виглядав він напрочуд молодо (йому вже перескочило за п’ятдесят, але він показував на тридцятирічного). Пан де Куржіво знайшов тямущого лікаря, перестав пити і нічого не солив; він вернувся до третього десятка, ба йому не можна було дати й тридцяти. Бо на сьогоднішній ранок він ще й постригся.
Цікава річ: деякі різновиди явища старощів залежали від тих чи інших соціальних звичок. Дехто з великих панів, завжди носячи альпакові піджаки та старі солом’яні брилики, яких нізащо не надів би міщух, старілися на зразок садівників та хлопів, поміж яких вони жили. Брунатні плями засіювали їхні щоки, лиця жовтіли і темніли, як давні книжки.
З гадки мені не йшли і всі ті, хто, не мавши сили з’явитися сюди, вряди-годи передавав принцесі телеграми, де секретарі, перепрошуючи за їхню відсутність, намагалися створити ілюзію, що вони ще живуть, телеграми від імени хворих, які вже цілі роки конають, більше не встають, не рушають з місця і навіть, оточені легковажною увагою осіб, які провідують їх, спонукувані цікавістю туристів чи вірою прочан, лежать із заплющеними очима, з рожанцем у руках, відгорнувши ковдру, навіть уже не ковдру, а саван, такі собі фігури, висічені хворобою аж до кости у твердому і білому як мармур тілі, фігури, простерті на гробових плитах.
Жінки намагалися зберегти те, що надавало їхнім чарам своєрідности, але часто новий матеріал обличчя їм уже не пасував. Я жахався на саму думку, скільки мусило минути періодів, перш ніж звершилася така революція в геології лиця, жахався, бачучи, якої ерозії зазнали крила носа, які маси алювіального походження, вогнетривкі й темні, позаносили все обличчя.
Звичайно, деяких жінок можна було впізнати ще зовсім легко, обличчя в них залишилися майже ті самі, хіба що тільки, пристосовуючись до сезону, їхнє волосся припорошила сивина, ніби особлива осіння оздоба. Проте інші, серед них і чоловіки, зазнали такої цілковитої трансформації, що ідентифікувати їх було годі — що спільного було, скажімо, між чорнявим марнотратцем життя, закарбованим у нашій пам’яті, і старим чорноризцем, щойно явленим нашим очам, — отож ці казкові зміни насували думку вже не про акторське перевтілення, а
