Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу
Єва підвела голову й окинула кожного довгим пронизливим поглядом. Усі стояли пригнічені та зажурені. Деякі з жінок затуляли обличчя фартухами.
— Любі мої друзі, — промовила Єва, — я просила, щоб ви всі прийшли, бо я люблю вас. Я люблю вас усіх і хочу з вами попрощатися… Я залишаю вас. Десь тижнів через два ви мене більше не побачите…
Тут дівчинку спинили тужні вигуки, жалощі й ридання, що вихопились разом з усіх грудей і заглушили її кволий голос.
Єва трохи почекала, а тоді як могла гучніше промовила, щоб усі почули її за тим тужінням:
— Якщо ви мене любите, то не перебивайте…
— Аякже!.. Звісно, що любимо!.. Хай вас бог береже!.. — одностайно озвалися всі.
— Так, я знаю, що любите. Ви всі завжди були до мене добрі, і я хочу залишити вам щось на спомин про себе. Я подарую кожному з вас свій кучерик, щоб ви, кожного разу, як поглянете на нього, згадували, що я вас любила…
Неможливо змалювати ту сцену, коли всі вони зі слізьми на очах обступили свою маленьку господиню, щоб узяти з її рук цей дарунок, який був для них останнім знаком її любові. Вони плачучи ставали перед нею на коліна, цілували край її убору, щиро й гаряче благословляли її.
Кожному, хто отримував свій дарунок, міс Офелія робила знак вийти з кімнати, боячись, щоб надмірне збудження не зашкодило хворій дитині.
Нарешті біля Єви залишилися тільки Том і няня.
— Ось, дядечку Томе, — промовила Єва, — поглянь, який гарний для тебе кучерик!.. А оце тобі, моя добра, люба, мила няню! — додала вона, ніжно обіймаючи свою стару мамку.
— Ой панночко Єво, та як же я без вас житиму! — . вигукнула віддана служниця. — Воно ж наче кінець світу, як вас не стане! — І няня гірко заридала.
Міс Офелія лагідно вивела її і Тома з кімнати й думала, що вже все. Та, обернувшись, раптом побачила Топсі.
— А ти звідки взялася? — суворо запитала вона.
— Я весь час тут, — відказала Топсі, витираючи сльози з очей. — О панночко Єво, я завжди була така погана! Та, може, ви дасте й мені одного кучерика?
— Авжеж, бідна Топсі! Звісно, що дам. Ось на… Як подивишся на нього, так і згадай, що я любила тебе й хотіла, щоб ти була хороша дівчинка!
— Ой панночко Єво, я так стараюся! — поважно промовила Топсі. — А як же тяжко бути хорошою! Мабуть, це тому, що я не звикла, от правда!..
Топсі затулила обличчя фартушком, і міс Офелія тихенько вивела її з кімнати. Виходячи, дівчинка сховала дорогий дарунок на грудях.
Повернувшись до кімнати, міс Офелія зачинила двері, Протягом попередньої сцени ця поважна жінка й сама втерла не одну сльозу, але турбота про маленьку племінницю була для неї понад усе.
Сен-Клер весь час сидів у тій самій позі, прикривши очі рукою. Він не зрушив з місця й тоді, коли всі пішли з кімнати.
— Тату! — мовила Єва, лагідно торкнувшись його руки.
Він аж стенувся, але нічого не відповів.
— Любий тату! — знову сказала Єва.
— Ні, я не можу! — вигукнув Сен-Клер, підводячись. — Не можу я цього знести! За що мені така гірка доля?!
В голосі його була невимовна туга.
— Тату, ти краєш мені серце! — сказала Єва, встаючи й кидаючись йому в обійми. — Не треба так побиватися!
І вона зайшлася такими буйними риданнями, що всі аж злякались, а батькові думки враз повернули на інше.
— Та ну ж бо, Єво… ну, моя ластівко! Годі вже, годі!.. Це я винен, я тебе засмутив. Я буду спокійний, буду який ти хочеш, тільки не плач…
І невдовзі Єва, мов зморена пташка, затихла в нього на руках, а він, схилившись над нею, втішав її всіма лагідними словами, які тільки міг придумати.
Марі схопилася з місця, метнулася в свою кімнату й зчинила там страшну істерику.
— А мені кучерика ти, Єво, так і не дала, — сумно всміхнувся Сен-Клер.
— Вони всі твої, тату, — з усміхом відказала Єва. — Твої і мамині. І любій тітоньці дасте скільки вона захоче. Я тільки нашим бідним слугам хотіла роздати їх сама, бо, знаєш, тату, коли мене не стане, про них можуть забути, а мені хочеться, щоб і вони мали щось на згадку про мене…
Від того дня Єва швидко почала згасати. Тепер уже ніхто не сумнівався в цьому, і марно було плекати хоч якусь надію. її гарну кімнату вже неприховано обернули на лікарняний покій, і міс Офелія день і ніч була там за доглядальницю. Тільки тепер усі в домі зрозуміли, на що вона здатна, і вперше склали їй справжню ціну. Напрочуд вправні руки й несхибне око, скрупульозна охайність і дбайливість у кожній дрібниці, дивовижне вміння приховати від сторонніх очей усі неприємні прояви хвороби, безпомилкове чуття часу, ясна голова й бездоганна пам’ять, в якій не губилося жодного припису чи настанови лікаря, — усе це зробило її найпершою його помічницею. І ті, хто раніше знизував плечима, осуджуючи її маленькі дивацтва та не такі, як їхні, звичаї, тепер мусили визнати, що вона справді незамінна людина.
Дядечко Том часто бував у Євиній кімнаті. Дівчинку виснажувало постійне нервове збудження, і вона заспокоювалась лиш тоді, коли її носили на руках. Для Тома було великою втіхою колисати на подушці її тендітне тільце, походжаючи з нею по кімнаті чи по веранді. А іноді вранці, коли з озера повівав свіжий вітерець і Єва почувала себе трохи краще, він носив її по саду в затінку апельсинових дерев або сідав з нею в одному з їхніх улюблених куточків і наспівував їй старовинних пісень.
Батько також часто носив Єву на руках, але він був не такий дужий, швидше стомлювався, і тоді вона казала:
— Тату, нехай візьме мене Том. Йому, бідолашному, це так приємно! Адже він нічого більше не може для мене зробити, а йому дуже хочеться!
— Мені теж, Єво, — відказував батько.
— Ну, тату, ти можеш робити що завгодно, та ти й так для мене все. Ти читаєш мені, сидиш біля мене ночами, а в Дома це єдина змога прислужитися мені. До того ж йому легше носити. Він такий сильний!
Бажання зробити щось для Єви опанувало не тільки Тома. Кожен у домі прагнув якось виявити свою приязнь до дівчинки й робив для цього все, що міг.
Бідолашна няня всім серцем поривалася до своєї пестунки, але ні вдень ні вночі не могла вибрати на це
