Віднайдений час - Марсель Пруст

до чого це прелюдія. Ось чому, нарівні з багатьма іншими змінами, так вражала сивина жінок. Мені називали ім’я, і я з дива не міг вийти, що вона належить і тій білявій охотниці танцювати вальси, яку я знав колись, і тілистій білоголовій дамі, що проходила повз мене важкою ходою. Окрім рожевого кольору шкіри, ім’я було єдиною сув’яззю між цими двома жінками, ще відміннішими між собою (одна з моєї пам’яти, друга з ранку Ґермантів), ніж юна молодичка і вматеріла матрона в театральній п’єсі. Аби життя нарешті спромоглося обдарувати цю вальсівницю таким тілиськом, аби воно спромоглося сповільнити, ніби в такт метроному, її силувані рухи, аби воно, зберігши чи не єдину спільну деталь, щоки, нині звичайно, повніші, але ще й замолоду помережені червоними сіточками, спромоглося підмінити метку білявку цим череватим драгуном, — воно мусило вчинити більше демонтажів та реконструкцій, ніж вимагала б перебудова бані на шпилясту вежу дзвіниці, а коли думаєш, що таку працю проведено не в мертвому матеріалі, а в живому тілі, змінюваному тільки непомітно, то дивовижний контраст між нинішнім явищем та істотою, закарбованою в моїй пам’яті, відсував її у ще відлегліше минуле, майже легендарне. Я насилу міг об’єднати ці дві подоби, думати про ці дві особи під спільним іменем; бо так само, як важко уявити, що померлий колись жив або що той, хто жив колись, сьогодні мертвий, майже так само важко — і це чи не той самий рід труднощів (бо знищення юности, руйнація особи, сповненої сил і поривань, — це вже перше небуття) — осягнути, що сьогодні вже стара давніша молодиця, коли подоба старої, протиставлена подобі молодої, здавалося б, настільки її виключає, що почережні підміни баби молодицею і молодиці бабою видаються сонною маячнею, аж ніколи не повірилося б, що оця могла бути там-тою, що матерія однієї механічно, не вдаючись до інших способів, окрім вельми умілих маніпуляцій часу, обернулася там-тою другою, що конкретна матерія не покинула конкретного тіла, — якби ми не мали показника тотожного імени та підтвер-джувального свідчення приятелів, яким надає позірної вірогідности лишень троянда, загублена колись серед золотих колосків і тепер занесена снігом.

Зрештою, як і у випадку зі снігом, міра білі волосся по-своєму вказує на глибину прожитого часу — так гірські верховини, які, навіть постаючи перед нашими очима на тій самій лінії, що й інші верхів’я, зраджують, одначе, свою більшу висоту більшою непорочністю снігової білі. Проте не з усіма було саме так, надто ж із жінками. Колись попелясті і шовковисті кучері принцеси Ґермантської, в’ючись по опуклому чолу, видавалися мені сріблястими, а нині, біліючи чимраз більше, набули матовости клоччя чи вовни, через що видавалися, навпаки, сірими, як брудний сніг, що втратив свій блиск.

І сива перука здобула отим білоголовим танцюристкам не тільки дружбу дукинь, раніш їм незнаних. На них, колись зугарних лише танцювати, пролилася благодать мистецтва. І подібно до того, як у XVII сторіччі пишні дами рядилися черницями, білоголові танцюристки тепер мешкали в апартаментах, обвішаних кубістськими полотнами , — маляр-кубіст працював тільки для них, а вони жили тільки для нього. Старі діди й баби із геть-то зміненими рисами усе ж силкувалися зафіксувати як постійний стан один із тих перебіжних виразів обличчя, яких ми прибираємо на секунду і з допомогою яких намагаємося чи то випнути собі на користь якусь зовнішню прикмету, чи то затерти ґанджу; здавалося, вони остаточно обернулися в незмінні бліц-знімки самих себе.

Усі ці люди присвятили стільки часу на перевдяг, що костюм загалом пройшов повз увагу тих, із ким вони разом ішли по життю. їм навіть часто дозволяли зволікати, аби вони могли по змозі якнайдовше залишатися собою. Та коли минав термін, перебирання відбувалося куди швидше; хоч круть, хоч верть — уникнути його було годі. Я ніколи не примічав якоїсь схожости між пані Ікс та її матір’ю, з якою я зазнайомився, коли вона була вже на старости-літях і нагадувала сплющене турченятко. І справді, пані Ікс завжди здавалася мені чарівною ставною молодицею, і вона довгенько трималася. Можна сказати, трималася аж надто довго, тож і не допильнувала, поки наспіє ніч, зодягти свій турецький костюм, опізнилася з маскарадом, і ось маєш — шпарко, майже блискавично сплющилась і достотно відтворила образ старої туркені, якого прибрала колись її матір.

Рідню деяких людей я добре знав, але ніколи не думав, що їх пов’язувала якась спільна риса; поки я милувався новояв-леним Леґранденом, старим сідоглавим пустельником, я раптом відзначив — можу навіть сказати: відкрив з утіхою зоолога — у площині його щік будову щік його молодого сестринця, Леонора де Камбремера, здавалося б, нічим не схожого на дядька; до цієї першої спільної ціхи я додав другу, якої досі не помічав у Леонора де Камбремера, а потім інші, й жодна з них не належала до рис, характерних для його юности, отож незабаром у мене вийшла немовби його карикатура, правдивіша і глибша, ніж та, що нагадувала б його до цяти; його вуйко тепер видавався мені молодим Камбремером, перебраним на забавку старухом, яким сестринець і справді колись мав стати, а отже, він уже був не лише тим, чим стали молоді колись люди, а й тим, чим стануть сьогоднішні молодики, — ось чому на мене з такою силою налягало відчуття Часу.

Оскільки риси у жінок, де різьбилася як не молодість, то принаймні врода, перевелися, жінки шукали способу, як би те обличчя, що в них зосталося, переробити на нове. Зміщуючи на обличчі центр як не ваги, то принаймні перспективи, формуючи довкола нього новий уклад рис відповідно до іншої вдачі, у п’ятдесят років вони виводили новий ґатунок краси, як « у свинячий голос» беруться за нове ремесло, або як на землі, уже непридатній під виноградники, саджають буряки. І круг цих нових рис вони змушували цвісти нову молодість. До цих метаморфоз не могли пристосуватися лишень жінки надто гарні або надто шпетні. Перші, різьблені ніби в мармурі, з довічно чіткими лініями, де годі щось змінити, вітріли, як статуї. Другі, так звані бридулі, мали над гарнючками навіть певну перевагу. Передусім тільки їх упізнавали одразу. Як відомо, у Парижі не знайти двох однакових уст, і саме завдяки ротам я впізнавав жінок — у цьому салоні, де вже не впізнавав майже нікого. А потім вони не дуже-то й пристарилися. Старощі — це щось людське, вони ж, бувши страшилами, «змінилися» не більше, як на мене, ніж кити.

Деякі чоловіки та жінки,