Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

Він сказав собі: «Але з ким же воюють?» Звичайно ж, із німаками. Може, за Ельзас-Лотаринґію. На підлозі під його ногами валялася газета, він підняв її, а потім подумав про ту жіночку, яка перев'язала йому голову, й подумав: «Я не повинен був їхати». Він сказав собі: «Ну нехай, але що ж мені було робити, грошей же немає». Він сказав: «У казармі мене будуть годувати». Але він не любив казарм. Зали очікування теж. Раптом йому стало сумно і порожньо. Вони напоїли його й побили, а тепер відправляють у Монпельє. Він подумав: «Господи, таж я нічогісінько в цім не тямлю». Подумав: «Це того що я не вмію читати». Всі ці люди, які спали тут, знали більше, ніж він; вони читали газети і знали, чому буде війна. А він був сам-самісінький серед ночі, самотній і такий мізерний, він нічого не знав, нічого не тямив, немовби мав от-от умерти. Потім він відчув у своїх руках газету. Там про все пишуть. Вони про все написали: про війну, про те, яка погода буде завтра, про ціни, про розклад потягів. Він розгорнув газету й поглянув на неї. Він побачив тисячі чорних цяток, наче коліщата шарманки з дірами на папері, які грають, коли покрутити корбу. Якщо довго на них дивитися, то паморочиться голова. Там було і фото: чепурний, гарно причесаний чоловік, який сміється. Здоровань Луї випустив газету й заплакав.

ПОНЕДІЛОК, 26 ВЕРЕСНЯ

Шістнадцята година тридцять хвилин. Всі дивляться в небо, я дивлюся в небо. Дюмюр каже: «Вони не запізнюються». Він уже дістав свого «Кодака», він дивиться в небо, кривить обличчя від сонця. Літак то чорний, то блискучий, він більшає, та гуркіт його такий самий, гарний гучний гуркіт, який любо чути. Я кажу: «Не пхайтеся ж!» Вони всі тут і товпляться за мною. Я обертаюся: вони закидають голови назад, мружаться, вони зелені на сонці, а їхні тіла невиразно сіпаються, мов у безголових жаб. Дюмюр каже: «Настане така днина, коли ми дивитимемося ось так у небо десь у полі, от тільки будемо в хакі, а літак буде „Мессершмідтом“». Я кажу: «Тільки не завтра, духу в них замало». Літак описує кола в небі, він знижується, знижується, торкається землі, піднімається, знову торкається, підстрибуючи, біжить по траві, зупиняється. Ми біжимо до літака, нас п'ятдесят душ, Сарро, зігнувшись удвоє, біжить попереду; з десяток добродіїв у котелках, вивертаючи ноги, біжать моріжком, усі завмирають на місці, літак стоїть непорушно, ми мовчки дивимося на нього, дверцята кабіни ще зачинені, можна подумати, що вони мертві там усередині. Чолов'яга в голубій сорочці привозить трап і приставляє його до літака, двері відчиняються, якийсь чоловік спускається додолу, потім другий, а потім Дальдьє. Моє серце мало не вискакує з грудей. Даладьє піднімає плечі й опускає голову. Сарро підходить до нього, я чую, як він каже:

— Ну як?

Даладьє витягає руку з кишені і робить невиразний жест. Понуривши голову, він іде вперед, тічка кидається навперейми і перекриває шлях. Я не рухаюся, знаю, що він нічого не скаже. Генерал Ґамелен вискакує з літака. Він жвавий, в нього гарні чоботи й бульдожача голова. Він дивиться просто себе молодо і пронизливо.

— Ну, як? — допитується Сарро. — Як, генерале? Війна?

— О Господи! — каже генерал.

В мене пересихає у роті; здохну, їй-богу! Я кричу Дюмюрові: «Вшиваюся, фотографуй сам!» Я біжу до виходу, вибігаю на шлях, гукаю таксі, кричу: «В „Юманіте!“» Водій усміхається, я теж йому всміхаюся, він каже:

— Ну як, товаришу?

Я відповідаю йому:

— Готово! Цього разу вона у них у дупі; вони не змогли ухилитися.

Таксі мчить на повній швидкості, я дивлюся на будинки й перехожих. Люди нічого не знають, вони не звертають уваги на таксі, а таксі мчить крізь них, несучи того, хто знає. Я притуляю голову до дверцят, мені хочеться крикнути їм, що це сталося. Я вискакую з таксі, плачу водієві, чимдуж біжу східцями. Всі тут, Дюпре, Шарвель, Ренар і Шабо. Всі вони в тенісках, Ренар палить цигарку, Шарвель пише, Дюпре дивиться у вікно. Вони з подивом дивляться на мене. Я кажу їм:

— Ходімо, хлопці, гайда униз, моя черга пригощати.

Вони знай дивляться на мене; Шарвель піднімає голову і теж дивиться на мене. Я кажу:

— Готово! Готово! Війна! Гайда униз, тепер моя черга, я ставлю могорич.

— Гарний у вас капелюх, — сказала господарка.

— Правда? — перепитала Флоссі. Вона глянула на себе в дзеркало у передпокої й задоволено сказала: — З пір'їнами.

— О, авжеж, — потвердила господарка. І додала: — У вас хтось є; Мадлен не змогла прибрати в кімнаті.

— Знаю, — відказала Флоссі. — Нічого, сама приберу.

Вона піднялася сходами і пхнула двері своєї кімнати. Віконниці були зачинені, в кімнаті тхнуло ніччю. Флоссі тихенько вийшла й постукала до п'ятнадцятої кімнати.

— Хто там? — почувся хрипкий голос Зу.

— Флоссі.

Зу відчинила, вона була в трусенятах.

— Заходь хутчій.

Флоссі ввійшла. Зу відкинула коси назад, стала посеред кімнати й почала запихати свої здоровецькі цицьки у ліфчик. Флоссі подумалося, що вона повинна голити у себе під пахвами.

— Ти допіру встала? — поспиталася вона.

— Я лягла спати о шостій ранку, — відказала Зу. — Що сталося?

— Піди-но глянь на мого котика, — сказала Флоссі.

— Що ти мелеш, муриночко?

— Піди поглянь на мого котика.

Зу накинула пенюар і вийшла за нею в коридор. Притуливши пальця до вуст, Флоссі запровадила її до кімнати.

— Нічогісінько не видно, — сказала Зу.

Флоссі підштовхнула її до ліжка і прошепотіла:

— Дивися.

Обоє нахилилися, й Зу безгучно зареготалася.

— А нехай йому! — промовила вона. — Та це ж дітвак!

— Його зовуть Філіп.

— Яке ж воно гарнюнє!

Філіп спав, лежачи горізнач; він був мов янгол. Флоссі дивилася на нього з захватом і образою.

— Він ще світліший, ніж я, — сказала Зу.

— Незайманець, — сказала Флоссі.

Зу глянула на неї й захихотіла.

— Був.

— Що?

— Ти кажеш: незайманець. А я кажу: був незайманцем.

— А, звісно ж! Хоча, знаєш, мені здається, він ним і лишився.

— Та невже?

— Він спить з другої години ночі, — сухо сказала Флоссі.

Філіп розплющив очі, побачив двох жінок, які схилилися над ним, зойкнув: «Ой!» і перевернувся на живіт.

— Поглянь! — сказала Флоссі.

Вона відкинула ковдру, з'явилося голе біле тіло. Зу витріщила очі.

— Оце смаколик! — видихнула вона. — Прикрий його, а то я не знаю, що зроблю.

Флоссі легенько провела долонею по вузьких стегнах, тендітних юних сідницях молодика і, зітхнувши, вкрила його ковдрою.

— Дайте мені, — сказав Бірненшатц, — наливки з чорної смородини.

Він опустився