Спартак - Рафаелло Джованьолі

— Свободу, свободу! — повторювали тисячі голосів.

— Свобода! — задихаючись прошепотів гладіатор. — Свобода!.. О олімпійські боги, не допустіть, щоб це було сном! — 1 він відчув, що його очі наповнилися слізьми.

— Він дезертирував з наших легіонів! — крикнув хтось гучним голосом. — Не слід давати волю зрадникові!

І багато інших, що через мужність Спартака програли свої грошові заклади, люто репетували:

— Ні, ні!.. Не треба!.. Він зрадник!!

Обличчя фракійця пересмикнулося. Він різко обернувся туди, звідки почув перший осудливий вигук, і поглядом, повним зненависті, шукав того, хто його обвинуватив у зраді.

А тим часом тисячі голосів гриміли:

— Свободу!.. Свободу!.. Свободу Спартакові!

Неможливо передати почуття безталанного гладіатора у ці хвилини, коли вирішувалося питання, важливіше для нього за саме життя. Страшенна тривога відбилася на його обличчі. Мимовільне сіпання м'язів і блиск очей ясно свідчили про внутрішню боротьбу між відчаєм і надією. І ця людина, яка без тіні остраху півтори години змагалася зі смертю і лишилася вже без надії на порятунок — одна проти чотирьох супротивників, ця людина, яка твердою рукою вбила дванадцять чи п'ятнадцять своїх товаришів по нещастю — ця людина тепер відчула, як підламуються у неї коліна. І щоб не впасти непритомним серед цирку, Спартак обіперся на плече одного з лораріїв, що прийшли забирати трупи.

— Свободу!.. Свободу!.. — кричав натовп.

— Він справді заслужив її, — прошепотів Катіліна Суллі на вухо.

— І він буде її гідний! — крикнула Валерія, на яку цієї миті закохано позирав Сулла.

— Ну що ж, — промовив диктатор, запитливо дивлячись в очі Валерії, які ніжно, любовно й жалібно благали милосердя гладіаторові. — Що ж… хай буде так!

Сулла хитнув головою на знак згоди. Під грім оплесків Спартак став вільним.

— Ти вільний, — сказав Спартакові лорарій. — Сулла дарував тобі волю.

Спартак нічого не відповів, навіть не поворухнувся. Заплющив очі, не наважувався глянути навколо, боячись, щоб не розвіялася мрія, в здійснення якої він ще не міг повірити.

— Ти розорив мене своєю хоробрістю, злодюго! — прогарчав гладіаторові на вухо хтось хрипким голосом.

Від цих слів Спартак опам'ятався, розплющив очі і побачив перед собою ланісту Акціана. Той прийшов на арену з. тераріями, щоб привітати Спартака з перемогою, бо ще сподівався, що він лишиться його власністю. Але тепер він кляв його хоробрість. Ця дурна, на його думку, жалісливість народу і безоглядна щедрість Сулли обійшлися йому в дванадцять тисяч сестерцій.

Слова ланісти переконали фракійця в тому, що він не марить. Він гордо випростався на весь свій велетенський зріст, уклонився Суллі, потім глядачам і пішов з арени під новий вибух оплесків.

— Ні, не боги створили все існуюче на світі, — говорив у цю хвилину Тіт Лукрецій Кар. Він вів далі свою тривалу розмову з малим Кассієм і юним Гаєм Меммієм Геммелом, своїм найкращим другом, який приєднався до них під час змагань. Цей його найкращий друг палко захоплювався літературою, мистецтвом, філософією, і пізніше Лукрецій присвятив йому свою поему «Про природу речей», яку задумав уже в той час.

— А хто ж створив світ? — запитав Кассій.

— Вічний рух матерії і сполучення невидимих молекулярних часток. Ах! Ти бачиш на землі і в небесах безліч різних тіл і, не розуміючи прихованих діючих причин, думаєш, що їх створили боги. Але ніщо не могло і ніколи не зможе виникнути з нічого.

— А що ж тоді Юпітер, Юнона, Сатурн?.. — допитувався збентежений Кассій.

— Це витвори людського неуцтва і страху. Я познайомлю тебе, любий хлопчику, з єдино вірним ученням великого Епікура. Не боячись ні гримучого неба, ні землетрусів, що наводять жах на землю, ні всемогутніх богів з їх вигаданими блискавицями, всупереч закоренілим людським забобонам, він з безсмертною мужністю насмілився проникнути в найбільші таємниці природи і відкрив походження та причину речей.

У цю хвилину вихователь Кассія нагадав йому про наказ батька повернутися додому до смерку і став умовляти його піти з цирку. Хлопчик погодився і встав; за ним підвелися Лукрецій і Меммій і пішли разом до виходу. Вони проходили повз те місце, де сидів син Сулли Фавст. Перед ним стояв, ласкаво" розмовляючи з ним, Помпей Великий.

Кассій зупинився і, звертаючись до Фавста, сказав:

— Я хотів би, Фавсте, щоб ти повторив перед таким видатним громадянином, як Помпей Великий, сказані тобою позавчора в школі божевільні слова. Ніби твій батько добре вчинив, віднявши у римлян свободу і ставши тираном нашої вітчизни. Повтори і, хоч на тобі ще видно сліди моїх кулаків, я поб'ю тебе в присутності Помпея ще дужче, ніж позавчора.

Даремно чекав Кассій відповіді Фавста. Той похнюпив голову перед незвичайною мужністю підлітка, який, палко люблячи свободу, не побоявся побити і зганьбити сина володаря Риму.

І Кассій, чемно вклонившись Помпеєві, пішов із цирку разом з Меммієм, Лукрецієм і вихователем.

У цей же час з ряду, розташованого над Воротами смерті, підвівся чоловік років двадцяти шести, одягнений у тогу, набагато довшу, ніж звичайно носили, щоб прикрити занадто худорляві ноги; він був високий на зріст, величний поставою, незважаючи на ніжне, хворобливе обличчя.

— Прощай, Галеріє, — казав він, цілуючи руку вродливій молодій жінці, біля якої щойно сидів.

— Прощай, Марку Туллій, — відповіла жінка, — і пам'ятай, що я чекаю тебе післязавтра в театрі Аполлона, на виставі Софоклової «Електри» з моєю участю.

— Я прийду неодмінно.

— Бувай здоров, прощай, Марку Туллій! — вигукнули одночасно багато голосів.

— Прощай, Ціцероне, — мовив, граційно тиснучи руку юнакові, поважний, вродливий чоловік років п'ятдесяти п'яти, нарум'янений і напахчений.

— Хай буде ласкавою до тебе Талія, незрівнянний Езопе! — сказав Ціцерон, тиснучи руку великому артистові.

Наблизившись до вродливого чоловіка років сорока, який сидів поруч Галерії, Ціцерон подав йому руку і сказав:

— Хай витають над тобою дев'ять муз, незрівнянний Квінте Росцій, мій любий друже!

Після цього юнак пішов сходами, обережно пробираючись крізь натовп до того місця біля Тріумфальних воріт, де ми бачили двох онуків Катона Цензора.

Марк Туллій Ціцерон підійшов до них і, сердечно привітавшись, став біля Катона, до якого почував глибоку симпатію.

Обдарований надзвичайно проникливим розумом, дивовижною пам'яттю і природним красномовством, Ціцерон ретельною, упертою і настирливою працею досяг у двадцять шість років великої слави як філософ, промовець і загальновизнаний поет.

— Чи правда те, що розповідають про тебе? — запитав юного Катона вражений Ціцерон.

— Правда, правда, — похмуро пробурмотів хлопець, — А хіба я сказав неправду?

— Але ж як сталося, що…

— В зв'язку з щоденними убивствами, що робилися з наказу Сулли, — сказав Ціцеронові вихователь, — я повинен був приблизно раз на місяць водити цих хлоп'ят до диктатора для того, щоб у