Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
Тому, підбиваючи підсумки свого сексуального та сентиментального життя, Роджер сказав собі, що воно було запізнілим і непривабливим, складене з випадкових і завжди коротких пригод, таких самих скороминущих і позбавлених будь-яких наслідків, як і ота пригода в рівчаку з водоспадами та лагунами, біля якого досі розташований табір, напівзагублений у регіоні Нижнього Конго, який називається Бома.
Роджера опанував той глибокий смуток, який майже завжди приходив після його швидкоплинних любовних зустрічей, що зазвичай відбувалися просто неба, як і перша, з чоловіками та хлопцями, часто чужоземцями, чиї імена він не знав і яких забував відразу після зустрічі. То були ефемерні миттєвості втіхи, яких не можна було порівняти із взаєминами сталими, які тривали протягом місяців і років, коли до пристрасті додавалося розуміння, співучасть, дружба, діалог, солідарність, взаєминами того зразка, які існували між Гербертом і Сарітою Ворд і на які він завжди дивився із заздрістю. Це була ще одна з порожнеч, ще одна з великих ностальгій його життя.
Він помітив, що там, де мали бути двері його камери, з’явилася смужка світла.
XII
«Я залишу свої кістки в цій клятій подорожі», — подумав Роджер, коли канцлер Едвард Ґрей сказав йому, що, з огляду на суперечливі відомості, які надходять із Перу, єдиний спосіб для британського уряду довідатися, що там відбувається насправді, це якщо Кейсмент повернеться до Іквітоса й побачить на місці, чи перуанський уряд застосував якісь заходи, щоб покласти край злочинним діям у Путумайо, чи затягує справу, бо не хоче або не може змагатися з Хуліо С. Араною.
Зі здоров’ям у Роджера було зовсім кепсько. Після його повернення з Іквітоса, зокрема після тих кількох днів у кінці року, які він перебув у Парижі з подружжям Ворд, у нього загострився кон’юнктивіт і відбулося кілька нападів болотяної пропасниці. Нагадав про себе й геморой, хоча такої кровотечі, як раніше, не було. Як тільки він повернувся до Лондона в перші дні січня 1911 року, то відразу зустрівся з лікарями. Обидва фахівці, з якими він проконсультувався, дійшли висновку, що його стан є наслідком глибокої втоми й нервової напруги, спричинених його перебуванням в Амазонії. Він потребував відпочинку, тривалих і спокійних вакацій.
Але влаштувати собі вакації він не міг. Підготовка звіту, якого негайно вимагав від нього британський уряд, і численні наради в міністерстві, на яких він мусив інформувати учасників про те, що він бачив і чув в Амазонії, а також візити до Товариства боротьби з рабством забирали в нього багато часу. Йому також треба було зустрітися з англійськими та перуанськими директорами Перуанської Амазонської компанії, які під час першої їхньої двогодинної зустрічі, слухаючи розповідь про його враження від Путумайо, закам’яніли від жаху. Витягнуті обличчя з напіврозтуленими ротами дивилися на нього з недовірою й жахом, так ніби підлога стала розколюватися під ними, а дах ось-ось мав обвалитися їм на голови. Вони не знали, що сказати. Вони попрощалися з ним, не змігши сформулювати жодного запитання.
На других зборах директорату Перуанської Амазонської компанії був присутній Хуліо Арана. То було вперше й востаннє, коли Роджер Кейсмент бачив його особисто. Він так багато про нього чув від стількох дуже різних людей, одні з яких звеличували його, як звеличують релігійних святих або визначних політиків (підприємців — ніколи), а інші приписували йому жахливі й злочинні якості — цинізм, садизм, жадібність, скнарість, недобросовісність, монументальні афери та грабунки, що тепер спостерігав за ним протягом тривалого часу, як спостерігає ентомолог за таємничою комахою, ще не занесеною до каталогу.
Арана стверджував, що розуміє англійську мову, проте ніколи нею не розмовляв, із сором’язливості чи з пихи. Він завжди мав біля себе перекладача, який перекладав йому все на вухо, дуже тихим голосом. Він був чоловіком радше низького зросту, аніж високого, смаглявим, із рисами метиса, з натяком на азіатське походження в трохи звужених очах і дуже широкому лобі, волосся в нього було ріденьке й акуратно укладене, з пробором посередині. Він мав вусики й борідку, щойно розчесані, й пахнув одеколоном. Легенда про його надмірну увагу до гігієни та одягу, певно, відповідала дійсності. Одягався він бездоганно, в костюм із тонкої матерії, мабуть, пошитий в одній з найкращих майстерень Лондона. Він жодного разу не розтулив рота, тоді як інші директори цього разу закидали Роджера Кейсмента запитаннями, які, безперечно, підготували для них адвокати Арани. Вони намагалися заплутати його в суперечностях і вказували на двозначності та перебільшення, вдаючи сприйнятливість і сумніви європейця, який дивиться розгубленими очима на примітивний світ.
Відповідаючи їм і додаючи свідчення та уточнення, які лише загострювали ті факти, про які він розповів їм на перших зборах, Роджер Кейсмент не переставав поглядати на Хуліо Арану. Застиглий, як ідол, він не ворушився у своєму кріслі й навіть жодного разу не блимнув очима. Вираз його обличчя був непроникним. У його твердому й холодному погляді відчувалася незламна рішучість. Роджерові пригадалися пусті погляди начальників станцій каучукових плантацій Путумайо, погляди чоловіків, що втратили (якщо будьколи її мали) спроможність бачити різницю між добром і злом, між людським і нелюдським.
Це був чоловічок виряджений, злегка пухлявий, він був володарем імперії, що мала розміри однієї з європейських країн, володарем життя та майна десятків тисяч людей, якого ненавиділи й якому догоджали, який у світі людей убогих і нещасливих, що ним була Амазонія, зумів зібрати статок, який не поступався статкові великих європейських монархів. Він почав своє життя убогим хлопчаком у маленькому загубленому селі, яким була Ріоха, у дрімучій перуанській сельві, ходячи від будинку до будинку й продаючи солом’яні сомбреро, що їх виготовляла його родина. Малопомалу, надолужуючи брак освіти — лише кілька років навчання в початковій школі — надлюдською спроможністю працювати, геніальною інтуїцією
