Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак
Далі стояло слово, якого Ланден не міг розібрати, хоча він і досконало знав особливості письма свого хазяїна (навіть у випадках, коли Оскар Револю не міг розібрати того, що сам написав, він удавався по допомогу до старшого клерка). Ланден поступово розібрав: «пот», далі «в», потім і все слово — «потворі». Так, ніякого сумніву, саме так: «…зізнався в цьому потворі…».
Ланден навіть не змигнув. Він іще не усвідомив, хто ж та «потвора». Куля пройшла навиліт, безкровна рана закрилася миттю. Він і далі розшифровував з великою пильністю, у важких випадках удаючися до лупи:
«…Його сила в тому, що він завжди поруч, як кошик на сміття, як попільничка, як килимок на підлозі, як плювальниця. Те, що інший звіряє лиш сам собі, те, про що зважується подумати лише на самоті, йдучи вулицею або за обідом у ресторані під брязкотіння посуду й грім оркестру, не довіряючи жодному людському вухові,— я від таких речей звільнявся перед потворою. Він увійшов у моє життя ще з ліцейських років і не покинув мене й досі… Це помийниця, біля якої мені довелося працювати, любити, втішатися, страждати, — і не я його, а він мене обрав… І раптом на цьому повороті життя мене охопив жах на саму думку про те, що воно, моє життя, проходило під знаком цієї потвори, що це створіння володіло й керувало ним, настановивши мене своїм божеством. Мене охопив жах, бо лише я знаю те, що і йому самому невідоме, — він створений для злочину»…
Ланден підніс руки до горла, ніби звідти полилася кров, а він захлинувся нею. Він підійшов до дзеркала над каміном і подивився в нього. Обличчя як у всіх інших, створене за образом і подобою божою, навіть погляд чистіший, аніж у інших; в очах і досі щось дитяче затрималось, ніби відблиск зорі в калюжі. Він уважно розглядав обличчя, бородате й водночас дитинне, розглядав лису голову: вигляд був комічний, та й годі. Чому ж раптом виявилося, що зовнішність його жахлива, що вона — лише маска для невідомої ролі? І яка буде та безіменна трагедія, що в ній нещасному досі не довелося грати, а, мабуть, доведеться?
Тепер нічну тишу порушило глухе шурхотіння прибою по піску; здавалося, що демони перенесли замок на берег океану. Лише за хвилину Ланден усвідомив, що це вирування його власної крові. Він погладив руками щоки, бороду, очі — такі гарні очі, їх міг би хтось і полюбити. Він тихенько проказував слова, якими колись утішала його старша сестра: «Бідолаха мій маленький!» Йому стало жаль себе. Якби він помер отут у цю мить, якби став, самотній і голий, перед лицем всевишнього, то сам би вимагав у свого судді відповідь на запитання: навіщо жив на світі Ланден? Але таран морського прибою, що гупав просто у вуха, не розбив тендітної оболонки його тіла. Тож він знову покірно схилився над паперами, вкритими нерозбірливими для інших людей літерами… А Ланденові тепер не треба було лупи.
«У місті подейкують, ніби Ланден робить замість мене все. Вважається, що він на службі у мене, та й сам він переконаний у цьому, а насправді я служу потворі. Звичайно, він тримається мене: я для нього — місце застосування його нахилів. І, мабуть, таки я скерував його руйнівну владу собі на користь. Та насправді це він володіє мною. Він знає про мене все ще з ліцейських часів, ще з дванадцяти років. Навіть про те, чого й на сповіді я не казав, він кінець кінцем дізнавався від мене. Він робив мене відповідальним і за те, що мені траплялося накоїти без лихого наміру, за що мене й сумління не гризло. Я вже тоді зненавидів свого свідка, який кожній моїй витівці надавав особливого значення, надмірної ваги. Зрештою, ненавидіти його — марна справа: його любов до мене поглинала мою ненависть, заливала її. Вона обступала мене звідусіль. Її вогняне кільце переміщувалося разом зі мною, більшало й дужчало в міру того, як я зростав і міцнів. Облога посилювалася з кожною послугою, яку він мені робив, з кожною таємницею, яку я йому відкривав. Почав він з того, що взявся виконувати за мене письмові переклади, робив ті вправи, якими нас навантажували, коли треба було покарати, підказував мені на уроках. Так воно пішло й далі в житті — я перевантажував на нього те, що не давало мені радості. Пізніше він бачив, як я страждав, при ньому я лив сльози, які слід було приховувати й від самого бога; я не стримував при ньому гірких нарікань, викликаних ревнощами, — адже він зробився часткою мене самого, втіленням моїх власних темних глибин. Я ображав його, знущався з нього, але всі збиткування тільки доводили, який міцний, нерозривний ланцюг нас пов'язав. Може, я для того й існував, щоб потворі було що робити, щоб відвернути його від справжніх його нахилів. Коли він мене переживе, коли зважиться пережити, що тоді станеться з цією силою, кинутою між люди? Регіна все казала: «Ото ще друзі — один одного вартий. Який труп лежить між вами?» А справді, який труп? Звичайно, ділові секрети… Він ніколи не використовував їх мені на шкоду… Жодної таємниці, довіреної йому, він не обертав на зброю проти мене.
І все-таки він знищить мене: божевільний ритм мого життя, фабрика, в яку перетворилася контора, — це все діло його рук. Я досить вимогливий до нього. Але чому він потурає всім моїм найганебнішим пристрастям? Це якась таємниця. Мабуть, тільки так він і може втриматися в центрі павутини, в якій я борсаюсь. Він мене вб'є. Якби його не було, в мені б уже прокинувся інстинкт самозбереження; вік мій уже такий, що я поступово притишив би свої бажання. Потвора порушує весь лад мого життя. Це він підтримує, роздмухує в мені рештки молодості, за що мене так вихваляють. Але я знаю: мені вже не стає духу, нема снаги, а він тут завжди напоготові, щоб
