Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

Це був запахущий теплий покій з єдвабним світлом і квітами скрізь.

— Заходьте, — сказала вона.

Ґомес увійшов. Він роззирнувся довкруг, побачив ляльку на дивані й подумав про Теруель. Там він спав у такому самому покої з лампами, ляльками і квітами, та без пахощів і без стелі; посеред підлоги була діра.

— Чому ви всміхаєтеся?

— Тут так гарно, — відказав він.

Вона підійшла до нього.

— Якщо кімната вам до вподоби, то ви можете приходити сюди так часто, як вам захочеться.

— Я завтра їду, — сказав Ґомес.

— Завтра? Куди?

Вона дивилася на нього гарними невиразними очима.

— В Еспанію.

— В Еспанію? То ви…

— Авжеж, — відказав він. — Я солдат у відпустці.

— На якому боці? — поспитала вона.

— А вам на якому хочеться?

— На боці Франко?

— А от і ні!

Вона обняла його за шию.

— Мій вродливий вояк.

В неї був прегарний подих; вона поцілувала його.

— Одна-однісінька ніч, — сказала вона. — Небагато. І саме тоді, коли я знайшла чоловіка, який мені подобається!

— Я повернуся, — сказав він. — Коли Франко виграє війну…

Вона ще раз поцілувала його і м'яко вивільнилася.

— Зачекай мене. На столику є джин і віскі.

Вона відчинила двері туалету і зникла. Ґомес підійшов до столика й налляв собі джину. Ваговози їхали, шиби тремтіли, Сара зненацька прокинулася й сіла на ліжку. «Та що це таке? — подумала вона. — Йому кінця немає». Тяжкі ваговози, уже з камуфляжем, з сірими чохлами і зеленими та брунатними басамагами на капотах, в них, мабуть, було повнісінько людей і зброї. Вона подумала: «Це війна» і заплакала. Катріно! Катріно! Два роки її очі були сухі; й коли Ґомес сів у потяг, то вона й сльозини не пролляла. Тепер сльози текли дзюрком. Катріно! Ридання підняли її, вона впала на подушку, плакала, кусаючи її, щоб не збудити малюка. Ґомес відпив ковток джину і подумав, що він нічогенький. Потім ступнув кілька кроків покоєм і сів на ліжко. В одній руці він тримав шклянку, другою взяв ляльку за шию і поставив її собі на колінах. Він чув, як біжить вода з крана у туалеті, знайома млість підіймалася уздовж його стегон, мов дві гладенькі долоні. Він був щасливий, він випив і подумав собі: «Я дужий». Ваговози їхали, шиби тремтіли, вода бігла із крана, Ґомес думав: «Я дужий, я люблю життя і ризикую своїм життям, я очікую смерти завтра, незабаром, і я не боюся її, я полюбляю розкіш, і незабаром я зазнаю голоду і злиднів, я знаю, чого я хочу, знаю, за що воюю, я командую, й мені підкоряються, я від усього відмовився, від малярства, від слави, і я цілком задоволений». Він подумав про Матьє і сказав собі: «Не хотів би я опинитися у його шкурі». Вона відчинила двері, вона була гола під рожевим шляфроком. Вона сказала:

— Ось і я.

— Нічого собі! — сказала вона. — А нехай йому!

Вона згаяла цілих півгодини в туалетній кімнаті, милася й напарфумлювалася, тому що білі завжди не люблять її запаху, ось вона, всміхаючись, підійшла до нього і розкрила обійми, а він голісінький спав у ліжку, з головою залізши в подушку. Вона вхопила його за плече і люто струснула.

— Ану прокидайся, — просичала вона. — Негіднику малий, ти прокинешся чи ні?

Він розплющив повіки і зиркнув на неї каламутними очима. Він поставив шклянку на етажерці, ляльку на диван, неквапливо підвівся і обняв її. Він був щасливий.

— Ти можеш це прочитати? — поспитався Здоровань Луї.

Службовець відштовхнув його.

— Ти вже третє про це питаєш. Я ж сказав, що тобі треба в Монпельє.

— А коли буде потяг у Монпельє?

— Він вирушає о четвертій ранку; його ще не сформували.

Здоровань Луї неспокійно глянув на нього.

— Правда? А що ж мені робити?

— Ляж собі в залі очікування та придави хропака до четвертої. Квиток є?

— Ні, — сказав Здоровань Луї.

— Ну, то купи. Ні, ні, не там. Ох і телепень! У віконечку, йолопе.

Здоровань Луї подався до віконця. За шклом дрімав касир в окулярах.

— Гей! — крикнув Здоровань Луї.

Касир аж підскочив.

— Я їду в Монпельє, — сказав Здоровань Луї.

— В Монпельє?

Касир був здивований; певно ж, він ще не прокинувся. Однак у душу Здорованя Луї промкнулася підозра.

— Тут справді написано Монпельє?

Він простяг свого військового квитка.

— Монпельє, — потвердив касир. — Зі скидкою буде п'ятнадцять франків.

Здоровань Луї простягнув йому сто франків тієї жіночки.

— А тепер, — поспитався він, — тепер що мені робити?

— Ідіть у залу очікування.

— О котрій годині буде потяг?

— О четвертій над ранком. Ви що, читати не вмієте?

— Ні, — сказав Здоровань Луї.

Перш ніж піти, він повагався. Потім запитав:

— Це правда, що буде війна?

Касир стенув плечима.

— А я звідки знаю? В розкладі руху поїздів цього не написано, правда ж?

Він підвівся і пішов собі вглиб кімнати. Він вдав, ніби дивиться в папери, та за мить сів, підпер голову руками і знову задрімав. Здоровань Луї роззирнувся довкруг себе. Він хотів знайти кого-небудь, хто пояснив би йому всі ці балачки про війну, та зала була порожня. Він сказав собі: «Гаразд, піду в залу очікування». І нога за ногою перетнув залу: йому хотілося спати, стегна боліли.

— Дай мені поспати, — простогнав Філіп.

— Нічого собі, — сказала Флоссі. — Дівич! Треба, щоб ти скуштував цього, воно принесе мені щастя.

Він штовхнув двері й увійшов до зали. Там було повнісінько людей, котрі спали на лавах, і сила-силенна клунків та валіз на підлозі. Світло було похмуре; зашклені двері в глибині відкривалися у темряву. Він підійшов до лави і сів поміж двома жінками. Одна геть упріла і спала з роззявленим ротом. Піт стікав у неї по щоках, залишаючи рожеві пасмуги. Друга розплющила очі й дивилася на нього.

— Мене призвали до війська, — сказав їй Здоровань Луї. — Я їду в Монпельє.

Жінка хутко відсунулася і кинула на нього погляд, в якому було повно осуду. Здоровань Луї подумав, що вона не любить вояків, але все ж таки запитав у неї:

— А що, буде війна?

Вона не відповіла: закинула голову назад і знову заснула. Здоровань Луї боявся заснути. Він сказав собі: «Як засну, то вже ніколи не прокинуся». Він простягнув ноги; зараз він охоче кинув би щось на зуб, наприклад, хліба чи ковбаси; в нього ще залишалося трохи грошенят, та була ніч, усі крамниці були зачинені.