Євангелія від Ісуса Христа - Жозе Сарамаго

обриси, у цій пустелі кожен пагорб, приховуючи в собі загрозу, остерігає про небезпеку, яка чатує на подорожнього за наступним пагорбом, і коли ми підіймаємося на нього, то з тремтінням у тілі відчуваємо, що загроза не зникла, а лише перемістилася нам за спину. Тут на крик, який у нас вихопиться, не відповідає луна від цього ж таки крику, а кричать нам у відповідь самі пагорби або те невідоме й грізне, що в них ховається. У таку-от дику пустелю й увійшов Ісус лише з торбиною на плечі та патерицею в руках. Та не встиг він ступити й кількох кроків, не встиг перейти за межу того світу, як помітив, що старі сандалії, які дісталися йому у спадок від батька, остаточно розпалися в нього на ногах. Вони й так служили йому досить довго, він поставив на них не одну латку, щоб продовжити їм життя, але зрештою навіть шевське мистецтво Ісуса виявилося безпорадним перед руйнівною дією часу, і йому не вдалося врятувати сандалії, які пройшли стільки доріг і всмоктали в себе стільки поту, змішаного з дорожньою пилюкою. Ніби підкоряючись якомусь наказу, порвалися останні поворозки, перетерлися ремінці, лопнула дратва, й ноги Ісуса залишилися босими на руїнах його колишнього взуття. Хлопець — ми так називаємо його за давньою звичкою, бо юдей, якому виповнилося вісімнадцять років, значно більше схожий на дорослого чоловіка, ніж на юного підлітка, — пригадав, що він досі носить у торбині свої старі сандалії, сентиментальну реліквію зі свого минулого, й, піддавшись марній ілюзії, спробував їх узути. Але Пастир мав слушність, коли йому сказав: Ноги, які виросли, уже не зменшаться, і, діставши їх тепер із торбини, Ісус не міг навіть повірити, що ці крихітні сандалії колись налазили на його ноги. Отже, він опинився босий перед лицем пустелі, як Адам, коли його вигнали з раю, і так само, як Адам, завагався, перш ніж ступити перший крок на напечену сонцем землю, яка кликала його. Але потім, сам не знаючи, навіщо це робить, можливо, саме тому, що згадав про Адама, він випустив із рук торбину й патерицю, одним порухом стягнув через голову туніку й залишився, як Адам, голий. Тут, де він тепер стоїть, його вже не бачить Пастир, навіть жодне цікаве ягня за ним не йде, лише літають у повітрі кілька пташок із тих, що наважуються перетинати цей кордон, і повзають кілька створінь земних, таких, як мурашки, сколопендра та скорпіон, що з переляку наставляє своє отруйне жало, але ніхто з них ніколи не бачив у цих краях голого чоловіка й навіть не знав, що це таке. Якби хтось запитав в Ісуса: Навіщо ти роздягнувся, то він, либонь, відповів би словами, незрозумілими для всіх тих членистоногих, павукоподібних, перетинчастокрилих: У пустелі можна ходити тільки голим. Голим, додамо ми, попри шпичаки, які роздирають шкіру й вискубують волосинки на лобку, голим, попри те, що в тіло впиваються остюки й колючки, що гарячий пісок обпалює ноги, голим, попри сонце, яке обпалює і засліплює, голим, бо йому треба знайти заблукалу вівцю, яка належить нам, бо ми помітили її особливою позначкою. Пустеля дозволяє Ісусові ступити перші кроки по своїй землі й відразу стуляється в нього за спиною, відрізаючи йому шлях до відступу. Тиша дзвенить йому у вухах, наче порожня мушля, викинута хвилями на морський берег, що, наповнена шумом моря, лежить і чекає, коли хтось підбере її, притулить до вуха, послухає і скаже: Пустеля. Ноги Ісуса кривавляться, сонце розганяє хмари, щоб глибше застромити йому в плечі леза сліпучого проміння, шпичаки вгороджуються йому в ноги, наче гострі пазурі, гілля колючих кущів шмагає голу шкіру. Де ти, овечко, кричить він, і спочатку йому вчувається, ніби пагорби, як і належить, відповідають йому відлунням: Де ти, де ти, де ти, — але потім на все накладається глухий гомін порожньої мушлі, з якого виокремлюється одне слово: Бо-о-ог, Бо-о-ог, Бо-о-ог. І тоді раптом пагорби ніби розступилися перед ним, й Ісус вийшов із лабіринту долин до круглого майданчика, гладенького й притрушеного піском, у самому центрі якого він побачив свою вівцю. Він кинувся до неї так швидко, як тільки дозволяли йому поранені ноги, але його зупинив голос: Стривай. Хмара заввишки у два людські зрости, схожа на стовп диму, що повільно обкручувався навколо себе, з’явилася перед ним, і невідомий голос пролунав із тієї хмари. Хто зі мною говорить? — затремтівши, запитав Ісус, угадуючи відповідь. Я твій Господь, відповів голос, і Ісус зрозумів, чому він мусив роздягтися, коли увійшов до пустелі. Ти привів мене сюди, чого Ти хочеш від мене? — запитав він. Поки що нічого, але настане день, коли Я захочу все. Що означає все? Твоє життя. Ти Господь, і Ти завжди забираєш те життя, яке даєш кожному з нас. Я не маю іншої ради, Я не можу захаращувати світ. А моє життя, навіщо воно Тобі? Тобі ще не час про це знати, ти ще багато проживеш на світі, але потім Я прийду тебе попередити, щоб ти налаштував свій дух і тіло для тієї високої місії, яку Я тобі доручу. Господи, мій Господи, я не розумію, ані що Ти мені кажеш, ані чого хочеш від мене. Ти матимеш владу і славу. Яку владу і яку славу? Ти про це знатимеш, коли надійде твій час, і Я знову тебе покличу. Коли ж він надійде? Не поспішай, проживи своє життя, як зможеш. Господи, ось я стою перед Тобою голий, Ти привів мене сюди, тож не барися і скажи мені сьогодні те, що Ти приготував для мене на завтра. А хто тобі сказав, що Я збираюся тобі щось дати? Ти мені пообіцяв. Це не дар, це звичайний обмін. Ти хочеш забрати моє життя, а що Ти даси мені натомість? Владу. А славу, я не забув, що Ти мені пообіцяв і славу, але не сказав, над ким я матиму владу й перед ким прославлюся, тому Твоя обіцянка мені здається передчасною. Я знову прийду до тебе, коли ти будеш готовий, але віднині Мої знаки супроводжуватимуть тебе. Скажи мені, Господи… Замовкни, нічого не запитуй більше, бо настане час, не раніше й не пізніше, коли ти довідаєшся, чого Я від тебе хочу. Пробач, Господи, я підкоряюся Тобі, але дозволь мені поставити ще одне запитання. Не набридай Мені. Господи, мені це дуже потрібно. Запитуй. Я можу забрати свою вівцю? Он ти про що. Так, я тільки про це.