Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

Він здригнувся.

— Чому ти кажеш це мені?

— А що, — здивовано відказала вона, — коли запізнюються на потяг, то їдуть наступним.

— А я більше не поїду, — наступивши брови, сказав він. — Передумав. Знаєш, що таке прикмета?

— Прикмета? — перепитала вона.

— У світі повнісінько прикмет. Все є прикметою. Треба лише уміти їх розгадати. Ти мав поїхати, напився й не поїхав: а чому? Бо не треба було, щоб ти їхав. Це прикмета: тобі краще лишитися тут.

Вона кивнула.

— Правда, — сказала вона. — Ти кажеш правду.

Краще тут. Юрма на майдані Бастілії, він виступить там. На майдані. Щоб дати себе роздерти на майдані. Орфей. Геть війну! Хто зважиться сказати, що я боягуз? Я проллю свою кров за них усіх, за Моріса, Зезету, за Пітта, за генерала, за всіх тих людей, які роздеруть мене на кавалки. Він обернувся до муринки і ніжно глянув на неї: ніч, однісінька ніч. Моя перша ніч кохання. Остання моя ніч.

— Ти прегарна, Флоссі.

Вона усміхнулася йому.

— А ти можеш бути чемним, якщо захочеш.

— Гайда потанцюємо, — запропонував він. — Я буду чемним аж до третіх півнів.

Вони танцювали. Матьє дивився на Ґомеса; він думав: «Остання його ніч» і всміхався; негритянка любила танцювати, вона танцювала, трохи приплющивши очі, він думав: «Остання моя ніч, моя перша ніч кохання». Йому вже не було соромно; він був зморений, було гаряче; завтра я проллю свою кров за мир. Та світанок був ще далеко. Він танцював, почувався він комфортно і почував, що має рацію, видавався собі романтичним. Світло пливло по стіні; потяг збавляв ходу, рипіння, поштовхи, ось він зупинився, світло залляло вагон, Шарль примружив очі і випустив руку Катріни.

— Лярош-Міжен, — гукнула медсестра. — Приїхали.

— Лярош-Міжен? — перепитав Шарль. — Таж ми не проїхали Париж.

— Нас провезли манівцями, — сказала Катріна.

— Збирайте свої речі, — гукнула медсестра. — Вас будуть виносити надвір.

Бланшар зненацька прокинувся.

— Що, що? — поспитався він. — Де це ми?

Ніхто не відповів. Медсестра пояснила:

— Завтра ми знову сядемо у потяг. Ніч перебудемо тут.

— В мене болять очі, — сміючись, сказала Катріна. — Це від світла.

Він обернувся до неї, вона сміялася, затуляючи очі рукою.

— Збирайте свої речі, — гукнула медсестра. — Збирайте свої речі.

Вона схилилася над лисим чолов'ягою, череп його лиснів.

— Скінчили?

— Та де там, у дідька, ще хвилину! — відказав той.

— Поспішайте, — сказала вона, — зараз прийдуть носії.

— От, от! — сказав він. — Можете забирати, через вас мене перехотілося.

Вона випросталася; в її простягнутій руці було судно; переступаючи через тіла, вона попрямувала до виходу.

— Можна не хвилюватися, — сказав Шарль. — У них не більше десятка носіїв, а розвантажити треба двадцять вагонів. Поки вони доберуться до нас…

— Якщо тільки не почнуть із хвоста.

Шарль затулив очі рукою.

— Куди вони занесуть нас? В залу очікування?

— А певно.

— Мені щось не хочеться покидати цей вагон. Я тут нагрів собі місце. А ви?

— Я теж, — сказала вона. — Відколи я опинилися поруч із вами…

— Ось вони! — вигукнув Бланшар.

До вагону ввійшли чоловіки. Постаті їхні були чорні, тому що вони затулили собою світло. Їхні тіні вирізнялися на стіні вагона; здавалося, ніби вони увійшли одночасно з обох боків. Запала тиша; Катріна тихо сказала:

— Казала ж я, що вони почнуть із нас.

Шарль не відповів. Він побачив, як двоє чоловіків схилилося над хворим, і серце його стислося. Жак спав, ніс його тоненько висвистував; вона не могла заснути; вона не зможе заснути, поки він не повернеться. Якраз навпроти своїх ніг Шарль угледів здоровецьку тінь, яка зігнулася удвоє, вони понесли чоловіка перед ним, потім буде моя черга, ніч, куриво, холод, хитавиця, пустельні перони, йому було страшно. Під дверима була світляна стьожка, вона почула гомін на першому поверсі, ось і він. Вона упізнала його кроки на сходах, і її огорнув супокій: він тут, під нашим дахом, я маю його. Ще одна ніч. Остатня. Матьє відчинив двері, потім зачинив їх, розчахнув вікно і зачинив віконниці, вона почула, як біжить вода. Він укладається спати. Потойбіч стіни, під нашим дахом.

— Це по мене, — сказав Шарль. — Скажіть їм, щоб виносили вас відразу ж після мене.

Він міцно стиснув її руку, поки двоє носіїв схилялося над ним і простісінько в обличчя йому садонуло мов із горілчаного барила.

— Гоп! — сказав чолов'яга позад нього.

Йому раптом зробилося страшно, і поки вони піднімали його, він обернув своє дзеркальце, йому хотілося бачити, чи її несуть услід, та побачив він лише плечі носія і його писок, який скидався на дзьобак якоїсь нічної пташини.

— Катріно! — гукнув він.

Відповіді не було. Він погойдувався над порогом, чолов'яга вигукував накази позад нього, ноги його опустилися, йому здалося, ніби він падає.

— Обережно! — сказав він. — Обережно.

Та він уже бачив зорі в темному небі, й було холодно.

— А її несуть за мною? — поспитався він.

— Кого це? — поспитався чолов'яга з пташиною головою.

— Мою сусідку. Це моя подруга.

— Жінками будемо займатися потім, — відказав чолов'яга. — Ви не будете в одному приміщенні.

Шарль затремтів.

— Таж я гадав… — почав було він.

— Не хочете ж ви, щоб вони оправлялися у вашій присутності.

— Я гадав, — повторював Шарль, — я ж гадав, що…

Він провів рукою по чолі й раптом загорлав:

— Катріно! Катріно! Катріно!

Він розгойдувався в їхніх руках, він бачив зорі, в очі йому вдарило світло ліхтаря, потім зорі, потім знову ліхтар, а він знай волав:

— Катріно! Катріно!

— Та він з глузду з'їхав, цей тип! — сказав носій позаду. — Замовкнете ви чи ні?

— Я ж навіть прізвища її не знаю, — сказав Шарль, і голос його тремтів од сліз. — Я назавжди її утрачу!

Вони поставили його на підлогу, відчинили двері, знову підняли, він побачив зловісну жовту стелю, почув, як зачинилися двері, це була пастка.

— Мерзотники! — сказав він, поки вони опускали його долі. — Мерзотники!

— Замовкни, ти! — сказав чолов'яга з пташиною головою.

— Нехай, — сказав другий. — Ти ж бачиш, у нього з макітрою негаразд.

Він почув, як стихають їхні кроки, двері відчинилися і знову зачинилися.

— От ми й зустрілися, — почув він голос Бланшара.

Тієї ж миті Шарль отримав струмінь води простісінько в писок. Та він мовчав, непорушно закляк мов небіжчик і широко розплющеними очима дивився в стелю, а вода текла йому в вуха і за комір. Вона не хотіла спати, вона непорушно лежала горізнач у темній кімнаті; він укладається в ліжко, незабаром він засне, а я охороняю його сон. Він дужий, він чистий, сьогодні вранці він дізнався, що йде на війну,