Віднайдений час - Марсель Пруст

Жільберта де Сен-Лу озвалася до мене: «Чи не пообідали б ви зі мною в ресторані?» Відповідаючи: «Якщо ви не вважаєте, що ославите себе, обідаючи вдвох із молодиком», — я почув, як усі довкола засміялися, і хапливо додав: «Або, радше, зі старшим паном». Я збагнув, що слова, які так насмішили присутніх, могла б виректи, стосовно мене, моя мама, для якої я назавжди зостався дитиною. Отож я дивився на себе її очима. Зрештою, якби я, наслідуючи її приклад, заповзявся скласти реєстр змін, що зайшли зі мною з самого малечку, все одно ці зміни виявилися б дуже давніми. Я залишився тим, про кого довгенько відгукуються, майже випереджаючи подію: «Він щойно ступив на поріг зрілости». Так само ще думав і я, але цим разом із великим запізненням. Я й не зог-ледівся, як змінився. І все ж, що впало в око цим реготунам насправді? Я не мав жодного сивого волосу, мої вуса були чорні. Мені кортіло спитати їх, що зробило для них очевидною цю жорстоку правду.

Тепер до мене дійшло, що таке старість — життєва реалія, про яку ми проти інших чи не найдовше зберігаємо чисто абстрактне уявлення, позираючи на календар, датуючи листи, стаючи свідками, як женяться наші друзі, діти наших друзів, і не розуміючи, чи то зі страху, чи то з лінощів, що все це означає, аж до того дня, коли ми помічаємо якийсь незнайомий силует, наприклад, пана д’Аржанкура, і це для нас знак, що ми живемо в новому світі; аж до того дня, коли онук однієї з наших подруг, юнак, до кого ми інстинктивно ставилися як до товариша, усміхається, наче ми з нього жартували, бо для нього ми діди; до мене дійшло, що означає смерть, любов, духовні радощі, корисність болю, покликання тощо. Бо якщо імена втратили для мене всю свою індивідуальність, то слова відкривали мені увесь свій сенс. Краса образів криється за предметами, краса понять — перед ними. Отож перша краса перестає нас захоплювати, коли ми досягаємо тих предметів, але другу ми починаємо розуміти лише тоді, коли переступимо їхні межі.

Безперечно, зроблене мною прикре відкриття прислужиться мені в тому, що стосується самої теми моєї книжки. Якщо я вирішив, що тканина її не може бути зіткана тільки з направ-ду повних вражень, вражень, які існують поза часом, то серед істин, куди я намірявся їх уставити, посядуть неабияке місце враження, пов’язані з часом, — часом, де пливуть і перетворюються люди, суспільства й нації. Я знайду місце не тільки для тих спотворень, яким підлягає вигляд окремих осіб і які щохвилини підтверджуються новими прикладами, бо, виношуючи свій твір, що вже набув такої динаміки, я, аби не втягуватися в перебіжні розваги, не переставав вітатися зі знайомими та балакати з ними. Зрештою старіння позначалося не на всіх однаково.

Я почув, як хтось запитує про моє ім’я, і повернув голову в його бік, — мені пояснили, що це маркіз де Камбремер. Тоді, аби показати, що впізнав мене, він запитав: «Ну що, вам ще й досі докучає ядуха?» — запитав, а на мою ствердну відповідь додав: «Як бачите, з цим можна жити довгий вік», — наче за плечима в мене було сторіччя.

Я розмовляв із ним, не відриваючи від нього очей, задив-лений у ті кілька рис, які, на мій суд, ще могли (тимчасом як решта все утратило всяку подібність) викликати узагальнений спогад про його особу. Аж це він повернув трохи голову. І тоді я побачив, що він став невпізнанний, бо на щоках йому теліпалися великі багрові торби, не даючи вільно розтуляти рота й очі, і мені заціпило, я не смів глянути на ці карбункули, із приводу яких, здавалося, більше подобало б, щоб він озвався перший. Але, як хворий-одчаяка, він навіть не згадав про свої бо-корвани і сміявся, а я боявся здатися бездушним, ні про що не питаючи, а, питаючи, допуститися нетактовносте. «Але хіба з віком вони не порідшали?» — допитувався він, маючи на увазі напади моєї астми. Я відповів, що ні. «Ага, а моя сестра нині задихається вже менше, ніж колись», — озвався він тоном спротиву, ніби з його сестрою не могло бути інакше, ніж зі мною, і наче вік був такими ліками, що, скоро вони допомогли пані де Ґокур, то могли, на його думку, стати цілющі й для мене. Коли підійшла пані де Камбремер-Леґранден, я дедалі більше боявся виказати байдужість, не вболіваючи з приводу того, що видніло на тварі її мужа, а проте я не зважився натякнути на це перший. «Ну як, раді його бачити?» — спитала вона. «Атож. Як він?» — непевно бовкнув я у відповідь. «Як бачите, хвала Богу, не найгірше». Вона не помічала болячки, що вразила мій зір, бо то була одна з масок Часу, яку він наклав на маркізову твар, але наклав так обачненько, так звільна роблячи її товщою, що маркізі нічого не впадало в око. Аж ось маркіз де Камбремер закінчив урешті свої розпити про мою ядуху, і я тихо в когось поцікавився й собі, чи жива його матір. Власне, у підрахунках минулого часу важко зробити лише перший крок. Справді-бо, нелегко собі уявити, що утекло стільки води, а потім, що не утекло ще більше. Ніхто ніколи не подумав, що XIII сторіччя таке одлегле, а відтак нам важко повірити, що збереглося ще стільки тогочасних церков, таких численних у Франції. За лічені секунди я проробив у собі ту довгу роботу, коли ми насилу усвідомлюємо, що той, із ким ми познайомилися замолоду, має шістдесят років, а ще через п’ятнадцять років узагалі відмовляємося зрозуміти, що ця особа ще живе і що їй усього лише сімдесят п’ять. Я спитав у пана де Камбремера, як ся має його паніматка. «Вона, як завжди, чудова», — відповів він, уживаючи прикметника, якого, на відміну від племен, де кривдять літніх батьків, прикладається у певних родинах до старих людей, чиї побутові здібності, такі як слух, походи пішки на обідню, уміння мужньо перетерплювати жалобу, свідчать, ув очах дітей, про незвичайну моральну красу.

Ув інших обличчя залишилися незаймані, натомість цих людей уже начебто не носили ноги; спершу могло б видатися, ніби вони