По той бік мосту - Мері Лоусон

Ціле життя намагаючись захистити її від болю, йому було дуже прикро спричиняти їй страждання, але він збирався одружитися з Лорою хай там що. Він запропонував матері побудувати окремий будинок, ближче до міста, але вона відмовилася це навіть обговорювати. Вона поїхала жити до двоюрідної сестри в Норс-Бей, і хоч Артур провідував її, коли міг, мати так йому і не пробачила.

Ніч після весілля теж була важка. Він добре обдумав, як йому варто вчинити, і коли настав час, провів Лору в кімнату його батьків із двомісним ліжком, на якому народилися вони з Джейком, і сказав, що раптом їй щось буде треба, його кімната трохи далі по коридору. Вона підвела на нього очі, з блідим від напруження цього дня обличчям, і полегшення в її очах було важко витримати. Але він боявся, що коли припинить бути йому вдячною, вона зненавидить його за те, що він не Джейк, і єдиним способом цього уникнути вважав нічого від неї не вимагати. Він пообіцяв собі, що зайде в її кімнату, тільки якщо вона його запросить, і стримав цю обіцянку, хоч і минуло довгих два роки, перш ніж однієї ночі вона з’явилась у дверях його спальні.

Однак, коли вона народила Джейкового сина, це було найважче. Бо тоді стала зайнята тільки немовлям, і хоч воно й не було схоже на батька, Артур був певний, що вона бачила Джейка, коли дивилася на дитину. Артур теж його бачив. Він заледве знаходив у собі сили навіть просто дивитися на хлопця. Він знав, що це неправильно з його боку, знав, що Картера ні в чому не можна звинувачувати, і що раз не міг його любити, він мав би хоча б спробувати його прийняти, але це було понад його силу.

Нічого з цього не змінило його почуттів до Лори. Все, чого він дозволяв собі бажати, це щоб вона змогла змиритися з умовами їхнього спільного життя і не звинувачувала його в тому, як склалися обставини. Тож його вразило, коли одного вечора, невдовзі після народження їхньої доньки, Лора підвела очі, сидячи в кріслі біля плити, в яке сідала погодувати дитину, побачила його, всміхнулася й сказала тихо: «Дякую тобі, Артуре».

Він не знав, за що саме вона йому дякує, але бачив, що вона щаслива, або ж принаймні переважно щаслива. Зробити її щасливою перевершило всі його сподівання. Він вважав, що йому неймовірно пощастило.

*

Минуло майже рівно п’ятнадцять років, коли Джейк повернувся. Певна річ, не варто було дозволяти йому залишитися. Того найпершого дня, коли Джейк прийшов до нього, шкутильгаючи, через поле, всміхаючись своєю знаменитою усмішкою, він мав би сказати йому їхати геть. Але щось таке було на Джейковому обличчі, коли вони підійшли один до одного серед поля, – не розкаяння, Джейк був нездатний на розкаяння, щось на кшталт жалю, визнання минулого, що примусило Артура думати, що, може, Джейк змінився. За п’ятнадцять років можна змінитися, правда ж? І якщо це справді так, то хіба було б правильно виганяти його з ферми за гріхи, які він скоїв, коли був ще мало не дитиною?

А ще зіграло роль його власне щастя – Артурове щастя. Воно багато на що вплинуло. Для нього все склалося так добре; він мав усе, про що мріяв, і навіть більше. Тоді як Джейк, підозрював він, попри чи, може, й через ту його розкішну машину, – ні. Певно, що це вимагало від нього виказати трохи великодушності, трохи милосердя?

А також важливо було те, що Лора, здавалося, аж ніяк не раділа Джейковій появі. В їхній спальні, того вечора, коли Джейк тільки приїхав, вона сказала: «Артуре, навряд чи він залишиться надовго». Хіба це не вказувало на те, що вона не просила його нічого зробити, бо нічого робити не було треба? Він себе в цьому запевнив. Заспокоїв її, що, хай там як, Джейкові не захочеться пробути в них більше ніж день чи два, й заспокоїв цим і себе теж.

І врешті, звісно, був, і буде завжди той момент на мосту.

Тож він не сказав Джейкові забиратися геть, а, не сказавши, не став і стежити за ним теж. Дні минали, проте все одно Артур казав собі, що все гаразд, що Джейк скоро поїде з власної волі, що немає ні причини, ні потреби його виганяти.

Глава 13

«Важкі часи для молочної промисловості»

«Відлучайте ягнят у віці п’ятнадцяти тижнів»

«Теміскеймінг спікер», червень 1960 року

У суботу, ближче до вечора, коли Ієн повернувся додому з ферми, вони з батьком поїхали до Ерні Шварца й вибрали собі цуценя ірландського сетера, сучку. Майже всю дорогу додому та спала на старому рушнику в Ієна на колінах. Їхати було далеко, й вони забули запитати, коли її востаннє годували й поїли, тож, діставшись додому, понесли на кухню й поставили перед нею на підлозі миску з водою й блюдце, повне ірландського рагу, що приготувала місіс Таттл.

– Зрештою, саме для цього ми її й узяли, – сказав лікар Крістоферсон. – Давати раду з рагу.

Цуценя серйозно сприйняло свої обов’язки. Рагу було більше, ніж її самої, але вона виїла мало не все. Наївшись, постояла кілька секунд, трохи вибалушивши очі, а тоді роззявила рота й виблювала все на підлогу.

– Напевно, цього й слід було очікувати, – мовив лікар Крістоферсон. – Треба було для початку дати їй ложечку.

– Рагу на вигляд таке саме, як коли вона його їла, – відповів Ієн. – Ні краще, ні гірше.

Потім цуценятко ступило в слизьку калюжу, послизнулося й упало, так що вони мали віднести його до озера й викупати. Коли стало чисте, поклали його сохнути на теплий жовтий пісок і дивилися, як воно обтрушується. Здавалося, воно все ніяк не могло пристосуватися – щоразу, коли досягало сякої-такої інерції, падало, тож врешті довелося купати його ще раз, щоб вимити пісок. Ієнів батько раз у раз занурював його у воду, підтримуючи під животом рукою – воно було таке маленьке, що поміщалося на долоні, наче в колисці, й дивилося знизу вгору на цю величезну істоту, що занурювала й занурювала його у воду, з поглядом зляканим, але повним довіри; шерсть, м’яка мов пір’я, оточувала його у воді, наче німб.

Вони понесли сучку, мокру, назад до будинку, сохнути на траві, а самі сіли на останній сходинці ґанку й спостерігали за нею. Вона ще кілька разів спробувала