Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

— Сьогодні до мене приїздив П'єр…

— Ах! — тільки й спромоглася Роза.

Вже зовсім стемніло, і він не міг бачити її обличчя, але озвалась вона якимось неначе не своїм голосом:

— Він тобі казав про Робера?

Брат відповів: «Ні!» — і з задоволенням вдихнув вологе повітря.

Коли ввійшли в передпокій, пані Револю оголосила:

— Ми нічого не вирішуватимемо, не порадившися з моїм старшим сином.

Роза не стримала властивого молодості обурення:

— Я не повинна з ним радитись, як саме годуватиму його…

Мати рвучко підвела голову:

— Розо! — й додала суворо: — Він твій старший брат — цього, здається, досить; до того ж він хворий, дуже хворий.

— Правда ваша, мамо… Зараз і ходімо до нього. Я завтра повинна дати відповідь Шардонові.

У замку не палили. «На східцях тут справжня льодовня», — зітхала пані Револю. Вона йшла перша, з лампою, за нею Роза. Дені позаду. Їхні три тіні танцювали, підкорочені східцями. Біля дверей пані Револю сказала:

— Зачекайте, піду гляну, чи не спить… — і віддала лампу Розі.

Дені уважно подивився на сестру. Тільки тепер він помітив, як вона змінилася за останні тижні; ніби події, що відбулися за цей час, молотом перекували її обличчя: на ньому не лишилося жодної дитячої риски; під очима, на схудлих щоках і на скронях залягли тіні, видовжений ніс не прикрашав її. Плечі були вже не тендітні, а вугласті… Гіркота й жалощі охопили Дені. А для того ж, щоб це змарніле личко осяяла радість, досить було сказати: «П'єр відвідав мене, щоб порозмовляти про Робера і про тебе…» Повернулась мати й жестом показала, що можна йти до старшого брата.

З прочинених дверей виповзла хмара диму, запахло тютюном. Жюльєн трохи вистромив з-під зеленої теплої ковдри голову — голову кощавого птаха.

Недуга, яку він спершу тільки вдавав, тепер насправді опанувала його. Схованка, яку він собі створив, замкнулася й замкнула його. Його сум не був уже вдаваний, так само як і неспроможність ні до якої дії. Він казав, що хоче піти з життя, а життя вже само відходило від нього. Коли Роза глянула на нього, їй стало прикро за ті гострі слова, що недавно вихопились у неї. Сповнена жалю, вона без огиди взяла його волохату руку, що висунулася з розірваного рукава.

— Який сьогодні був чудовий день, Жюльєне… Якби ти знав! Сонечко вже віщує весну. Здавалося, ніби все втрачено, а виявляється, все залишилося… Справді, все: і сонце, і навколишній світ, і люди…

Він відвернувся до стіни й забубонів:

— Не треба говорити… Я не хочу, щоб зі мною розмовляли…

А мати все-таки наполягала:

— Любий мій, ми зараз підемо… Дамо тобі спокій… Я хочу тільки спитати твоєї думки…

— Нічого не треба! — гукнув Жюльєн. — Нічого не хочу знати… Ніякої думки в мене нема…

Та це не про справи, потрібна тільки звичайна порада; ти ж бо старший. Ти мусиш вирішити, чи йти Розі на роботу, що пропонують їй у Шардона, у книгаря…

— Хай робить що хоче… все пропало… А коли все пропало…

— Послухай, Жюльєне, — почала Роза, — ти, може, здивуєшся. Уяви собі: мені подобається, що я стану однією з тих дівчат, які юрбами висипають на вулицю, коли зачиняються крамниці. Це мене просто захоплює… Я починаю нове життя, отже, в мене їх буде двоє… було одне, а тепер друге… От якби й ти схотів…

Він уже не слухав; він благав, він пхинькав жалібним голосом:

— Та змилуйтесь наді мною, дайте спокій, чого ви мене мучите?

Він напнув ковдру на голову. Пані Револю тихенько сказала:

— Мовчи, Розо, ти тільки втомлюєш його, нічого тут не поможе. Ти ж бачиш, що він затуляє собі вуха. Обідайте без мене, — додала вона. А сама залишилась. Інстинкт підказував їй, що віднині ця кімната буде для неї не тільки схованкою — тут буде сенс її існування. Вона доглядатиме Жюльєна; даремно вимагати від неї іще чогось. У цьому буде її турбота, зміст її життя, її найвищий обов'язок. Її світ тепер увесь зосередиться в цих чотирьох стінах, що їх її старший син перетворив на в'язницю. Про неї казатимуть: «Вона просто таки надзвичайна… жодної скарги від неї не почуєш».

Ланден чекав, стоячи коло стільця, і сів лише тоді, коли брат із сестрою зайняли свої місця. Роза сиділа в профіль до нього. На плечі вона накинула шаль. Вряди-годи вона піднімалася, щоб узяти шматочок хліба. Те, що діти намагалися не дивитись на Ландена, бентежило його, як інших турбує, коли на них дивляться надто пильно. Дені деколи навіть рвучко відвертався: на скатертині лежала Ланденова рука, волохата, з обкусаними нігтями, з куцими пальцями; адже людські руки ніби позначені діями, які вони виконують.

Щоб не піднімати голови від тарілки, Ланден удавав, ніби їсть з великою жадібністю: на його миршавій бороді залишалися рештки з'їдених страв. Світло люстри поблискувало на його гулястому черепі. Він і квапився швидше втекти, і водночас йому було приємно побути довше з дітьми. Він теж бачив на скатертині руку — маленьку Розину руку; бачив кінчик вушка, смужечку шийки. Дві юні, прекрасні істоти сиділи з ним в одній кімнаті, дихали одним повітрям. Ланден жахав їх; проте вони лишалися тут. Роза зітхнула. Він підвівся.

— Може б, ви взяли сиру, пане Ландене?

— Ні, панно, це вже останній вечір. Мені ще потрібно дещо занести до реєстру. Деяких документів бракує, я сподіваюся знайти їх у кімнаті пана