Ведмеже місто - Фредрік Бакман
— Знаєте що? Сім’я цієї дівчинки могла би прийти й поговорити з нами. Вони могли вирішити все тихо, без галасу. Але ж ні, вони чекали цілий тиждень, до тієї миті, коли знали, що зроблять нам усім НАЙГІРШЕ, і пішли в поліцію зі своїми вигадками САМЕ перед фіналом! Якщо це правда, чому вони не пішли в поліцію відразу? Нащо чекати тиждень? Нащо? Сказати вам? Бо дехто в цьому місті не може приборкати свою заздрість!
Він міг би сказати, як зветься «сім’я тієї дівчинки». Андерссони. Але тоді це не мало б такого ефекту. Далі вже й не потрібно щось говорити, теорія сама починає поширюватися:
— От так буває, коли спортивний директор зависокої про себе думки, чи як? Ми дали йому занадто багато повноважень, він думає собі, ніби володіє клубом. А тепер не може змиритися з тим, що втрачає владу — хіба не так? І що Кевін перевершив його досягнення, коли той був його віку, і що правління разом зі спонсорами зігнули його і поставили вимогу, щоб Давід став тренером основної команди замість Суне. Хіба не так? Тому спортивний директор мусив задіяти власну сім’ю…
Коли Давід підходить до будинку, то бачить перед ним трьох чоловіків середнього віку, які стоять там, ніби несучи варту. Вночі на зміну їм вийдуть юніори з команди, Давід про це знає. Так, ніби будинок потрібно охороняти.
— Це схоже на сцену з «Хрещеного батька», — бурмоче він.
Йому відповідає Фрак — величезний чоловік виглядає засоромленим і тому перебільшено регоче:
— Ага, хіба ні? Ніби дон Корлеоне потребує нашої допомоги? Нібито банда жирних спонсорів може чимось зарадити…
Фрак регоче, плескаючи себе по животу, старається говорити безжурним тоном, але врешті лишає цю затію і, поклавши свою величезну руку Давіду на плече, каже:
— Та ну, сам розумієш, Давіде, ми просто хочемо підтримати. Ти ж розумієш? Просто хочемо показати, що ми… стоїмо разом. Ти це розумієш? Тобто… ніхто ж не знає Кевіна краще за тебе. Господи, ти ж практично виховав його, невже думаєш, що хлопець із твоєї команди міг зробити те, в чому його звинувачують? Га? Один із твоїх хлопців. Ти ж розумієш, чому ми тут?
Давід не відповідає. Це не його справа. Йому тут не місце. Але з чого йому почати? Кого він врятує першим, якщо доведеться? Чиїм словам повірить?
Кевін сидить на своєму ліжку. Виглядає таким малим під постерами на стіні, худі на ньому здається завеликим. Дві ночі він провів у поліції. Неважливо, чи зручне там ліжко і ввічливий персонал, — коли людина щоразу чує, як перед сном ззовні замикають її двері, з нею щось відбувається. І він себе переконує. Що в нього немає вибору, що він не винен, що цього, можливо, взагалі не було. Будинок його батьків переповнений чоловіками, які знають його з дитинства. Вони його знають. Усе життя він був унікальним, обраним, на нього покладали особливі очікування. Вони не вірять, що він на таке здатний — як можна навіть припустити таку думку? Вони його знають. І не підведуть. А коли тебе підтримує досить багато людей, ти починаєш вірити всьому, що сам кажеш.
Ось у чому Кевін себе переконує.
Давід зачиняє за собою двері, стає перед ліжком і дивиться хлопцеві просто в очі. Ці десятки тисяч годин, проведених разом на льоду, ці вихідні в автобусах у поїздках по цілій країні, перекуси на заправках і партії в покер. Він іще недавно був дитиною. Ще зовсім недавно.
— Просто подивися мені в очі і скажи, що ти цього не робив. Я ні про що більше не прошу, — каже Давід.
І Кевін дивиться йому просто в очі. Плачучи, хитає головою. Шепоче, зі сльозами на щоках:
— Я переспав з нею, але вона сама хотіла. Вона попросила мене! Запитай будь-кого з тих, хто прийшов на вечірку… блін, тренере… ти серйозно? Ти віриш, що Я міг когось зґвалтувати? Нащо мені ТАКЕ робити?!
Усі ці тренування на льодовій арені «тати проти синів», які Давід проводив разом із Кевіном і Беньї на озері. Усе, чого він їх навчив. Усе, через що вони пройшли. Наступного року вони перейдуть до дорослої команди, всі разом. З кого ти почнеш? Вода крижана, і ти знаєш, що в човні не вистачить місця для всіх? Ким ти спочатку пожертвуєш? Кого будеш захищати до кінця? Якщо Кевін зізнається, постраждає не лише він. Постраждають усі, кого він любить. Так переконує себе Давід.
Він сидить на ліжку, обіймає хлопця. Обіцяє, що все буде добре. Що він ніколи його не зрадить. Що він ним пишається. Човен, можливо, хитає, але за борт вода не переливається. Ноги у всіх сухі. Кевін обертається до тренера й запитує пошепки, ніби він знову учень молодших класів:
— Сьогодні тренування, правда? Можна мені прийти?
На табуретці у спальні сидить мама і згадує його дитинство. Кевіну було десять-одинадцять років, вони з чоловіком поверталися додому із закордонних поїздок, а в цілому будинку панував безлад. Тато завжди сварився, він не помічав, яким ретельним був цей хаос, а от мама швидко побачила його модель. Переставлені були одні й ті самі речі, ті самі картини висіли криво, смітник був повний недоїдків з контейнерів, які викидали одночасно.
Коли Кевін став підлітком і почав влаштовувати вдома вечірки, мама поверталася в будинок і бачила, що її син постарався, щоб усе виглядало так, ніби його не було вдома. Але раніше, коли Кевін був малим і він гордо зізнавався татові, що не боїться залишатися сам, йому доводилося приходити додому в останній вечір і перевертати весь будинок, щоб не було помітно, що весь цей час він ночував у Беньї.
На стільці в кухні сидить тато, навколо ведуть розмови його друзі й ділові партнери, але він уже не розрізняє слів. Він знає, що його становище в цьому місті, його статус у цій групі чоловіків тримається виключно на його грошах. Ніхто з цих чоловіків не грає в гольф з бідняками, йому це відомо, бо він сам колись був бідним. Усе життя він прагнув досконалості, але не через марнославство, ні, це була стратегія виживання. Він ніколи нічого не отримував задурно, ніколи не міг дозволити собі вийти за рамки того, що дозволено дітям, які народжуються багатими. Він переконаний, що це і стало основою його успіху
