Собор - Олесь Гончар
Багаття запасло йому вогнем, і, наближаючись, він широко вдихав його дух.
- Я не водяник, не полохайтесь… Зачув нашу, зачіплянську, та й завернув. А вона ж веде так тобі чисто, як майстер свою плавку веде…
Його впізнали: батько всіх металургів, Лобода-ветеран.
- Ізоте Івановичу, з самого вечора вас ждемо! Вже й у вашому інтернаті шукали вас…
- У богадільні, хочеш сказати? З поверненням тебе, Іване…
Двоє людей зійшлися біля вогнища, чоломкаються, як батько й син.
- От тепер розумію, кого нам бракувало: Ізота Івановича.
Металург повісив капелюха на гілляку, капелюх упав, але господар не кинувся його піднімати, лише глянув скоса:
- Вбився.
Одразу молодші руки підняли, прилаштували на дубі.
Разом тепер усі довкола вогнища сидять, шанобливо пригощають старого металурга.
- Кажу ж, на пісню поплив… Де зачую - співають, туди й пливу. Ген там теж наші затягують, десь за Бабиним Коліном отаборились на Журавлиному.
- Поділіться ж досвідом життя в раю, дорогий наш майстре…
- А що, паную. Настане ранок, не думаю про сніданок… Скарбне від браконьєрів стережу. Бачили табличку при вході до лісу: «Хто посадить дерево - того і внуки згадають. Хто зламає - того й діти проклянуть…» Моя то програма.
- А не скучно вам тут, Ізоте Івановичу?
- Чого скучати? Ятері маю, догляд є, і кіно безплатне… Запорожці ж доживали віку по монастирях. В молодості він на коні, а настане час, прощається з товариством, три дні п’є-гуляє в Києві на Подолі, а потім аж до Межигір'я навприсядки штаньми вулицю мете. Одгуляв - і прощай, життя земне, прощай, суєта суєт, відтепер він тільки на небо дивиться… Ну, а я на свої дими заводські…
- Спасибі, що ви Єльку нашу в трудну хвилину підтримали, до діла прилаштували. Попрацює, а там ми її до себе в цех заберем, поповнить робітничий клас. Вчитиметься, набуде фах, згодом ще й на електронну машину сяде!…
Старий металург добув люльку, натоптав тютюном, запалив.
- Має людина в собі такий живчик - бажання робити добро… Помічали? Коли зробиш кому бодай маленьке добро, і тобі самому стає на душі легко, чисто. Казали колись, - гомонів далі старий, - що у людини на плечі, і на лівім, і на правім, сидить невидимий… товариш Дух, так його назвемо. Один сидить, підказує: роби добро, а другий у друге вухо нашіптує, підбиває на зло… Думаєте, зараз їх нема? - Здається, він усміхнувся. - Носимо й зараз. У кожного з нас сидить на плечі;, і на лівому, і на правому… До якого тільки дужче дослухаешся…
У химерностях ночі, в плетиві тіней здається присутнім, що на плечах старого і справді сидять оті невидимі, причаїлись мовби птахи якісь невідлучні, занишкли нахохлено, волохате.
- Біда тільки, коли задрімає товариш Дух… Не можна йому цього, бо на посту не сплять. Нишком живе, не бачимо його, а він кожного із нас бачить: ану, який ти? Чи душа не всохла? Чи совість не розгубив? Іноді, бува, й серед ночі раптом запитає: а з якого ти роду зайшов, чоловіче? Чи племені свого не відцурався, чи звичаю батьків своїх не забув? Ні-ні, люди добрі, тут не до жартів, на цьому Скарбному всього передумаєш… Ось, кажемо, більше сала та м'яса на душу. Це, звісно, добре. Без цього не проживеш. Ну, а як стане по пуду сала на душу, як жиром її заллєш, то вже й щастя по вінця? Ніякого болю вона тоді не почуватиме? Крім сала, нічого їй більше й не треба?
Допалив люльку, до старшого Баглая звернувся:
А як же там, у світах? Які плавки дають?
Бхілайське вогнище
Скрізь побував, всього надивився, а скажу вам: нема країни кращої, ніж правда.
Почалося звичайно. Викликали, питають:
- Товаришу Баглай, полетиш?
- Куди?
- В країну чудес…
Ще б пак не полетіти!
У Москві, доки збиралися, Мавзолей відвідали, кремлівські оглянули собори. Теж краса!
Із зимових речей начальство порадило нічого не брати і ми, хоч надворі хурделиця мете, з'явились до літака в самих костюмчиках, у черевиках не для завірюх, адже летимо в країну вічної весни, вічного літа! Мороз аж пищить, вітер пробирає наскрізь, та все ж ми в доброму настрої збігли по трапу, мотори заревли, і - прощай, земля, прощай, хурделиця зимова. На трасі в нас була ще одна посадка, щоб зиму краще запам'ятали. Приземлились - ніч, завірюха. В літаку залишатись не дозволяється, біжіть у готель, бачите, ген-ген блискотять вогники… Побігли, тільки трохи вгрілися, давай назад, далі летимо. Знову марафоном через усе аеродромне поле до свого лайнера. А в літак не пускають, дверцята замкнуті, льотчиків нема… Одне слово, знайома картина.
З нами, українськими металургами, летіла ще велика група нафтовиків із Башкирії, з сім'ями, з малечею, діти одягнуті легенько - у тропіки ж летять… Збилися ми купою під крилом у своїх піджачках, обступили малих, щоб хоч їх трохи прихистити від вітру, пританцьовуєм та, звичайно ж, вихваляєм наш рідний сервіс. Іншого разу, мабуть, запалення легенів схопив би, а тут відбулись самими дрижаками, ніхто навіть і нежить не нажив, - от що означає бути в польоті, тримати нерви в кулаці.
Далі летимо через Гімалаї. Сяйво снігів, сліпучість небес, чистота вічності.
Прощавайте всі: і ти, жіночко, і ви, діти, і ви, хлопці з мартена, дорогі мої «мартини». До побачення й вам, бюрократи, не скоро з вами тепер зустрінемось… Летимо туди, де вас не буде, де справді, як на іншій планеті, тільки руда в надрах, а все інше починай спочатку.
Що ми знали про Індію? Країною споглядання вважають її, а для нас вона має стати країною роботи й роботи, постійної напруги, перших найважчих плавок…
Ночівля в Делі, з балкона цілу ніч парко троянди пахнуть, вранці вулицею оркестри, барабанщики в леопардових шкурах (був там у них саме парад з нагоди якогось свята), важка піхота на бойових слонах… І після цього знову дорога, й нарешті тропіки. Солодкуватий запах квітів тропічних, нам не знайомих, повітря гаряче, цикади тріскочуть, мов кулемети, голодрана чорноока малашня накидається звідусіль:
- Бакшиш! Бакшиш!
Місцевість майже пустельна, серед рівнини пальми, мов у кіно, і на тлі пальм - він, велетень металургійний…
Вдома у нас ще зима, а тут душно, як у печі. Сідаєш в автобус, за металеве не торкнись - опечешся!
Стали
