Віднайдений час - Марсель Пруст

він має на увазі — сина чи батька (про смерть Блока-старшого я не знав, він переставився, тяжко переживаючи поразки Франції). «А я й не чув, щоб він мав дітей, не знав навіть про його шлюб, — відповів мені принц. — Але ми, звичайно, говоримо про батька, бо він уже не першої молодости, — додав він, сміючись. — Він міг би вже мати дорослих синів». І я збагнув, що йдеться про мого колегу. Зрештою, за хвилю з’явився й він сам. І справді, я побачив, як на Блоковім виду шкарубне хоровитий і запеклий вираз, як голова його ледь трясеться, щоб по малій часині завмерти, мов наразившись на стопор, і в цій дриготі я міг би впізнати учену знудженість добродушного старигана, якби, з другого боку, не впізнав перед собою приятеля і якби мої спогади не оживляли в ньому юнацького запалу, тепер уже начебто прочахлого. Для мене, хто знав його з самого порога життя і дуже часто з ним бачився, він так і залишився колегою і молодиком, тобто його вік я міряв, забуваючи, скільки відтоді прожив сам, юністю, несвідомо приписуваною собі самому. Чуючи навколо себе розмови, що він виглядає достоту на свої роки, я здивувався, запримітивши на його обличчі кілька ознак, характерних для старих людей. Це тому, зрозумів я, що він справді зістарівся і що саме з дохожалих парубків життя робить дідів.

Хтось, почувши, що я хворів, спитав, чи не боюсь я в сьогоднішню лиху годину, коли в місті лютує епідемія, підхопити грип, але якийсь доброзичливець поспішив заспокоїти мене, кажучи: «Та ні, грип косить тільки молодь. Люди вашого віку практично нічим не ризикують». Запевняли, що челядь мене впізнала одразу. Слуги пошепки вимовляли моє ім’я, а одна дама навіть розповіла, що чула, як вони «отою своєю мовою» казали: «Це батя...» (за цим епітетом ішло моє ім’я). А що дітей я не мав, то він міг стосуватися лише мого віку.

«Чи знаю я маршала? — перепитала дукиня. — Я знала людей, що сиділи на куди вищих стільцях: дукиню де Ґаллієру, Поліну де Періґор, кардинала Дюпанлу». Слухаючи її, я наївно вболівав, що не знав тих, кого вона називала уламками старого режиму. Я мав би подумати, що старим режимом називають те, чого вона могла вже знати лише рештки; оскільки те, що ледве мріє нам на обрії, передбачає таємничий огром, замикаючи, як нам здається, неприступний уже для огляду світ; а проте ми посуваємося вперед і незабаром це вже ми на обрії для тих, хто йде за нами; а насправді відступає обрій, і світ, уже нібито втрачений, розростається далі. «У ранній молодості, — додала дукиня Ґермантська, — я встигла побачити навіть дукиню де Діно. До лиха, знаєте, я вже не піддівок». Ці останні слова мене вжахнули: «їй не слід так казати, так висловлюються старі баби». І зараз же подумав, що вона й справді стара баба. «Зате ви, — підхопила вона, — не змінилися аніскілечки. Атож, ви мене дивуєте, все молодий і молодий». Що й казати, меланхолійні слова, адже вони означають лише одне: ми постаріли не на вигляд, а таки насправді! Відтак вона добила мене, докинувши: «Я завжди жалкувала, що ви не одружилися. Але хто знає, може, це й на щастя. У вашому віці ви мали б уже військовозобов’язаних синів, а якби вони полягли, як бідолаха Робер (я досі його згадую), ви б не пережили цього із вашою вражливістю».

І я міг тепер узріти себе, ніби у першому правдомовному дзеркалі, яке мені трапилось, узріти самого себе очима цих старих людей: ще й досі маючи себе за молодих, як думав про себе і я; вони, якщо я згадував, скажімо, про свою старість, (бажаючи почути заперечення), бачучи мене таким, якими не бачили самих себе, і таким, якими їх бачив я, не виражали поглядом жодного протесту. Ми не бачимо власної постаті, власних літ, але кожний, мов у дзеркалі, бачить їх ув іншому. І, мабуть, відкриваючи, як він постарів, мало хто засмутився б тяжче за мене. Але насамперед зі старістю справа стоїть так само, як зі смертю. Дехто до старости й до смерти ставиться байдуже, не тому, що відважніший за інших, а тому, що має вбогішу уяву. А потім, той, хто з дитинства націлений на одну мету, здійснити яку заважають то лінощі, то нездужання, щовечора анулює минулий утрачений день, тож-бо хвороба, пришвидшуючи старіння тіла, сповільнює старіння духу, і для нього стає більшою несподіванкою та струсом відкриття, що його життя не зупинялося в Часі, ніж для того, хто цурається внутрішнього життя, регулярно заглядає до календаря і не відразу, бо підбивав її щодня, відкриває загальну суму років. Але моя пригнобленість пояснювалася куди поважнішою причиною; руйнівну дію Часу я відкрив лише тоді, коли вже намірявся з’ясувати й осмислити позачасову дійсність у мистецькому творі.

У деяких людей процес поступового, але доконуваного в час моєї відсутности заміщення одних клітин іншими призвів до такої цілковитої зміни, такої глибокої метаморфози, що я міг би сто разів обідати в ресторації, сидячи напроти них, і навіть не здогадуватися, що я колись їх знав, як не вгадав би королівської гідности у монарха інкогніто чи збочень у незнайомих людей. Ототожнення ставало неможливим навіть у тих випадках, коли я чув ім’я, бо ще можна уявити собі, що сусід по столику — злочинець чи король — зате усіх цих підстарків я знав, точніше, знав осіб, що досі носять ті самі імена, але вже таких змінених, аж я не міг повірити, що це ті самі особи. А проте я повівся так само, як міг би повестися у випадку з королем чи збоченцем, коли припущення про королівську владу чи збочення негайно надало б нового лику незнайомій особі, щодо якої було б дуже легко, мавши ще полуду на очах, дати маху, повівшись нахабно чи ввічливо, але в незмінних рисах якої тепер прозирало б щось гоже чи щось підозріле, — тобто я ревно силкувався вбити собі в голову, що обличчя незнайомої, цілковито незнайомої дами належить пані Сазра і кінець кінцем повертав знайомий давній сенс цьому обличчю, яке, одначе, залишилося б для мене справді чуже, належне комусь іншому, комусь, хто втратив би всі знані мені доти людські риси, наче людина, що обернулася б на мавпу, якби її ім’я і підтвердження її тотожности не скерували мене, хоча проблема була майже нерозв’язна, на шлях відкриттів.