Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу

Він квапливо зійшов з веранди, щоб зсадити Єву з коня.

— Єво, ластівко моя! Ти не дуже стомилася? — запитав він, стискаючи її в обіймах.

Ні, тату, — відказала дівчинка.

Та її тяжкий, уривчастий віддих стривожив батька.

— Навіщо ти так гналася, люба? Ти ж знаєш, це тобі шкодить.

Мені було так хороше, тату, що я про все забула. Сен-Клер на руках відніс її до вітальні й поклав на канапу.

— Анріку, ти повинен оберігати Єву, — сказав він. — їй не можна так швидко їздити.

— Я піклуватимусь про неї, — відповів Анрік, сідаючи біля канапи й беручи Єву за руку.

Трохи згодом Єві полегшало. її батько й дядечко повернулися до своєї гри, і діти лишилися вдвох.

— Знаєш, Єво, мені дуже жаль, що тато думає побути тут ще тільки два дні. Я ж тепер так довго тебе не побачу! От якби я залишився тут з тобою, я б постарався бути хорошим, не кривдити Додо, ну і взагалі. Я сам не хочу бути до нього лихим, але, знаєш, така вже у мене запальна вдача Та й непогано йому при мені, справді. Я іноді даю йому трохи грошей, і одяг у нього, як бачиш, гарний. По-моєму, загалом йому живеться добре.

— А ти сказав би, що тобі живеться добре, коли б не мав у світі жодної душі, яка б тебе любила?

— Я? Ну звісно, що ні.

— Але ж ти розлучив Додо з усіма друзями, яких він мав, і тепер у нього нема нікого, хто б його любив. А так нікому не може бути добре.

— Ну, з цим я нічого не можу зарадити. Повернути йому матір я не можу і сам любити його теж не можу, та й ніхто цього не може, як я розумію.

— Чому ти не можеш його любити? — спитала Єва.

— Любити Додо? Та що ти, Єво! Ну, жаліти його я ще сяк-так можу. Але ж і ти сама не любиш своїх слуг.

— Ні, люблю.

— От дивина!

Єва змовчала. Якусь хвилю очі її незворушно й замислено дивилися перед себе.

— І все ж, милий братику, — сказала вона, — люби бідного Додо й будь до нього добрий, хоч би заради мене!

— Заради тебе, сестричко, я ладен полюбити кого хочеш. Повір мені, кращої, ніж ти, я ще ніколи не бачив!

Анрік промовив це так гаряче, що його вродливе обличчя аж спалахнуло. Єва вислухала його спокійно, анітрохи не змінившись на личку, і тільки сказала:

— Я дуже рада, любий Анріку, що ти так думаєш. Сподіваюся, ти не забудеш свого слова.

Дзвоник до обіду поклав край їхній розмові.

Розділ XXIV

Недобрі ознаки

Через два дні після того Олфред і Огюстен Сен-Клери попрощалися. У товаристві двоюрідного братика Єва дуже збуджувалась і тепер, стомлена надмірним напруженням, почала швидко підупадати на силі. Кінець кінцем Сен-Клер погодився вдатись до медицини. Досі він цього вперто уникав, боячись визнати в такий спосіб страшну правду. Та наступні кілька днів Єва почувала себе так погано, що не могла й виходити з дому, і він послав по лікаря.

Марі Сен-Клер навіть і не помічала, як в’яне та марніє її дочка, бо саме в той час цілком заглибилась у вивчення двох чи трьох нових недуг, жертвою яких вона себе уявила. Вона мала непохитне переконання, що ніхто так не страждає, та й не може страждати, як вона сама, і обурено відкидала хоч найменший натяк на те, що хтось, крім неї, може захворіти. В таких випадках вона завжди твердила, що то просто лінощі або малодушність: от, мовляв, якби хто зазнав усіх тих мук, що їх терпить вона, то швидко збагнув би різницю.

Міс Офелія кілька разів намагалася збудити в ній материнську тривогу за Єву, та все марно.

— Не бачу я, щоб дитина була недужа, — відказала Марі. — Он як вона бігає та пустує.

— Але вона кашляє.

— Кашляє! Кому ви говорите про кашель! Та я сама все своє життя кашляю. Коли я була така, як Єва, всі думали, що в мене сухоти. Няня ніч у ніч сиділа білля мого ліжка. А що там Євин кашель!

— Та вона ж слабне, задихається.

— Ет, і зі мною скільки років те саме було. Нервовий розлад, ото й тільки.

— А як вона пітніє ночами!

— Я теж пітнію ось уже десять років. Мало не щоночі білизну на мені хоч викручуй. Сорочки до рубця мокрі, а простирала няня вішає сушити! Де там Єві так пітніти!

І міс Офелія на якийсь час замовкала.

Та тепер, коли хвороба Єви стала очевидна й довелося покликати лікаря, Марі враз заговорила по-іншому. Мовляв, вона знала, вона завжди передчувала, що їй судилося бути найнещаснішою з матерів. І от тепер, така хвора, вона мусить дивитися, як її єдина, її укохана крихітка сходить у домовину! Ночами Марі не давала спокою няні, а від рана до темна без угаву розводилася про нове тяжке горе, що випало на її долю.

— Марі, люба, не кажи такого! — умовляв її Сен-Клер. — Не можна ж отак зразу й зневірятися.

— Тобі, Сен-Клер, недоступні материнські почуття! Ти ніколи не розумів мене, тож не розумієш і тепер!

— Але не говори так, наче вже всьому кінець!

— Я не можу ставитись до цього так незворушно, як ти, Сен-Клер. Коли тобі байдуже до того, що твоя дитина під такою страшною загрозою, то мені аж ніяк. Для мене це надто тяжкий удар, та ще й після всього, що я мусила зносити.

— Єва справді квола дитина, — казав Сен-Клер, — я завжди це знав. Вона швидко виросла, це її виснажило, і її здоров’я таки викликає побоювання. Але останніми днями її просто зморила спека, до того ж вона трохи перевтомилася, коли тут був її двоюрідний братик. Лікар каже, що можна сподіватися на краще.

— Ну, коли ти можеш тішити себе надіями, тим краще для тебе. Блаженні ті люди, що мають нечутливу душу. Певне ж, і я хотіла б не брати цього так близько до серця — воно неодмінно мене доконає! О, якби ж то я могла бути така незворушна, як ви всі в цьому домі!

І «всі в цьому домі» несамохіть бажали їй того самого, бо Марі, хизуючись перед слугами своїм новим нещастям, зробила з нього привід до незчисленних нападок на всіх і кожного. Хто б що сказав, зробив чи не зробив, як це враз оберталося на зайвий доказ того,