Віднайдений час - Марсель Пруст

кількох дрібних рисочок було явно замало, аби повірити, що цю незрівнянну і мальовничу виставу розігрує саме д’Аржанкур, — через стільки чергових станів цього обличчя мусив би я продертися, якби захотів побачити знайоме лице д’Аржанкура! Надто вже далеко відійшов він од самого себе, маючи до своїх послуг лише власне тіло! Найпевніше, це була остання межа, куди він його доволік, не визівнувши духа; колись най-бундючніше з облич і найгнучкіший зі станів нині драними шматами теліпалися туди-сюди. Згадуючи, як, бувало, усміхався д’Аржанкур, на мить стаючи від того усміху не таким нажабленим, насилу можна було вгадати у д’Аржанку-рові з плоті й кісток того д’Аржанкура, якого я бачив так часто, і зрозуміти, що сьогоднішній усміх старого розм’яклого тандитника уже потенційно жив у давньому взірцевому джентльмені. Але навіть якщо припустити, що усміх мав передавати той самий настрій, маркізове обличчя і сама речовина ока, де він жеврів, змінилися так ґрунтовно, що й вираз д’Аржанкурів здавався іншим, і сам маркіз був уже не той. Я зареготав, дивлячись на цього величного ідіота, настільки ж розгрузлого у своїй добровільній карикатурі на самого себе, наскільки виглядав послужливим у своєму трагізмі «побитий громом» барон де Шарлюс. Пан д’Аржан-кур у ролі Реньярового напівживого блазня з Лабішового шаржу був такий самий приступний, як люб’язний був барон де Шарлюс, цей король Лір, що поквапливо скидає брилика, відклоняючись першому-ліпшому зустрічному. Проте я не здогадався висловити йому свій захват від карколомного образу, що його він видобував із надр самого себе. Мене утримала від цього не моя задавнена антипатія, бо в остаточному своєму підсумку він так різнився від самого себе, що здавався кимось іншим, так само доброзичливим, безборонним і нешкідливим, як давній д’Аржанкур був зухвалий, зловорожий і небезпечний. Настільки іншим, що як тільки я глянув на цю прояву, на цього кривляку, сивого коміка, на цю снігову бабу, і здитинілого генерала Дуракіна в одній подобі, мені здалося, ніби людська істота може підлягати таким самим цілковитим метаморфозам, як метаморфоза комах. Я мав таке враження, ніби за повчальними вітринами зоологічного музею вивчаю наочно, чим може стати наймо-торніша і найхарактерніша комаха, проте не міг оживити в собі почуття, які колись викликав у мені д’Аржанкур, перед цією миршавою хризалідою, радше дриґливою, ніж ворушкою. Проте я змовчав, не привітавши пана д’Аржанкура з цим його «номером», що, здавалося, розсував межі, покладені для трансформації людського тіла.

За театральними лаштунками чи на маскараді ми швидше з чемности перебільшуємо, як нам важко, майже неможливо, упізнати перебрану особу, і хрестимося й божимося, що це справді так — натомість тут інстинкт нашіптував мені, щоб я щомога приховував свою підсліпуватість; я розумів, що в ній не було нічого хвального, бо це не був маскарад; нарешті мені спало на думку те, про що я не здогадувався, входячи до цього салону: кожна урочистість, бодай найпростіша, якщо вона відбувається по нашій довгій відсутності у світі і якщо там збереться кілька наших знайомих, справляє на нас враження найпишнішого з маскарадів, де ми щиро «заінтриговані» іншими, але інші обличчя, що вже давно несамохіть укривалися гримом, не змиють його з себе після завершення забави. Заінтриговані іншими? Овва, ми інтригуємо їх теж. Я насилу добирав до облич відповідні імена, але таких самих труднощів зазнавали, мабуть, усі, хто примічав моє обличчя, і переймалися цим не більше, ніж коли б уздріли його вперше або намагалися з мого нинішнього вигляду добути якийсь відмінний спогад.

Пан д’Аржанкур виконав свій ефектний «номер», безперечно, найзаворожливіший момент бурлеску, зримий образ якого залишиться по ньому в моїй пам’яті, і нагадував актора, який востаннє виходить на сцену, перш ніж куртина опуститься за ним назавжди серед вибухів сміху. Якщо я вже пересердився на нього, то це тому, що, по-перше, перейшовши на дитячий розум, він забув про своє зневажливе ставлення до мене (не пам’ятав уже, як пан де Шарлюс випустив раптом, на його очах, мою руку), по-друге, від цих почуттів у нього нічого не збереглося, бо щоб дійти аж до нас, вони мали пройти крізь стільки фізичних рефракторів і так спотворилися, що дорогою пішли в затоки, і нарешті, по-третє, пан д’Аржанкур видавався добрягою за браком зовнішніх умов, які й далі засвідчували б його зло і заганяли всередину його безугавну заразливу веселість. Я переборщив, назвавши його актором: ставши тепер зовсім бездушним, він скидався на брикливу ляльку з білою наліпленою бородою, і я бачив, як він крутиться і товчеться по вітальні, ніби по вертепу, науковому і заразом філософічному, де правив, наче в надгробному слові чи на викладах у Сорбонні, і за символ світової марноти і за експонат природознавства.

Я бачив перед собою ляльки, але щоб уподібнити їх до знайомих, треба було прочитати їх воднораз у кількох площинах, ці площини були поставлені мов екрани і надавали їм глибини, вони змушували, коли ми бачили перед собою ці старі ляльки, працювати наші голови; отже, ми мали споглядати їх очима і заразом пам’яттю. Ляльки, скупані в нема-теріяльних барвах літ, ляльки, що виявляють Час, — зазвичай він невидимий, але щоб стати видимим, Час шукає тіл і, спіткавши їх, підгортає під свою владу, аби освітити їх своїм чарівним ліхтарем. Безтілесний, як Ґоло на дверній клямці мого комбрейського покою, оновлений і змінений до невпізнання, д’Аржанкур був об’явою Часу, роблячи його почасти зримим. У нових елементах, що утворювали обличчя та постать пана д’Аржанкура, читалася певна кількість років, прозирала символічна форма життя, не такого, яке з’являється перед нами, тобто тривалого, а реального, з такою мінливою атмосферою, що великий пан постає там увечері карикатурним тандитником.

Ув інших, зрештою, істотах ці зміни, ці безперечні знеособлення належали, сказати б, до царини природничих наук, отож, чуючи, як лунає чиєсь ім’я, я дивувався, що одна й та сама особа може виявляти, на відміну від пана д’Аржанкура, не характерні особливості нової і відмінної породи, а зовнішні ознаки іншого характеру. Чимало несподіваних можливостей, як і в пана д’Аржанкура, добував Час, наприклад, із якоїсь дівчини, але ці можливості, хоча всі без винятку фізіономічні й тілесні, здавалося, містили в собі щось духовне. Коли змінюються риси обличчя, коли вони складаються в іншу цілість, трохи повільніше відбігаючи від норми, вони набувають не тільки іншого вигляду, а й нового значення. Отож, наприклад, якщо в котроїсь жінки, яку ми знали черствою і тупою, пухнуть до невпізнання щоки, то її ніс раптом набирає шляхетного вигину, стаючи такою самою несподіванкою, часто-густо навіть приємною, як і