Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу
Та коли вже казати все, як є, то найдужче краяли йому серце дедалі виразніші прояви дочасної зрілості Євиних думок і почуттів. Завжди жвава й безпосередня, вона, проте, часом висловлювала такі навдивовижу розумні, глибокі судження, що здавалося, ніби її надихає якась вища сила. В такі хвилини Сен-Клер відчував раптовий дрож і міцно стискав дівчинку в обіймах, неначе це могло врятувати її, а в серці його зринала шалена рішучість будь-що вдержати її при собі, не дати їй піти в небуття.
Усю свою душу Єва вкладала в турботи про інших. Вона завжди була добра й великодушна, але останнім часом усі помітили в ній щось нове: зворушливу, суто жіночу дбайливість. Вона й тепер залюбки гралася з Топсі та іншими кольоровими дітлахами, проте була вже більше спостерігачкою, аніж товаришкою їхніх забав. Інколи вона півгодини сиділа й сміялася з чудернацьких витівок Топсі, а тоді на обличчя їй раптом набігала тінь, очі смутніли, і думки линули кудись далеко.
— Мамо, — якось звернулася вона до матері, — чому ми не навчаємо наших слуг читати?
— Та що ти, доню! Це не заведено.
— А чому? — спитала Єва.
— Та тому, що їм зовсім не треба вміти читати. Працювати вони від цього краще не стануть, а ні до чого іншого вони не здатні.
— А от міс Офелія навчила Топсі читати, — не вгавала Єва.
— Так, але ж ти сама бачиш, як мало з того користі. Топсі — найгірша дитина, яку я будь-коли зустрічала в житті.
— А бідна няня! — мовила Єва. — Вона так хоче навчитися читати! Що вона робитиме, коли я не зможу читати Ти уголос?
Марі, заклопотано перебираючи щось у шухлядці, відказала:
— Я певна, Єво, що з часом ти думатимеш про щось інше, а не про те, щоб читати слугам уголос. Воно все дуже добре, я й сама це робила, поки ще мала здоров’я. Та коли тобі треба буде дбати про вбрання і виїздити в світ, на це не залишиться часу. Ось подивися! — додала вона. — Усі ці коштовності я віддам тобі, коли ти почнеш виїжджати. Я вдягала їх на свій переший бал. І можеш мені повірити, Єво, всі дивилися тільки на мене.
Єва взяла скриньку з коштовностями й дістала з неї діамантове намисто. її великі замислені очі дивилися на нього, але думки були десь далеко.
— Ти так байдуже дивишся на нього, доню! — зауважила Марі.
— Воно дорого коштує, мамо?
— Ще й як! Батькові привезли його з Франції. Ці діаманти — чимале багатство.
— От якби воно було моє! — сказала Єва. — І щоб я могла робити з ним що хочу!
— То що б ти зробила?
— Я б продала його, а тоді купила б маєток у вільних штатах, відвезла б туди всіх наших слуг і найняла б учителів, щоб навчили їх читати й писати…
Євину відповідь урвав сміх її матері.
— Заснувала б пансіон для негрів! А може, ти ще вчила б їх грати на роялі й малювати на оксамиті?
— Я б навчила їх грамоти, щоб вони могли самі написати лист і прочитати, коли їм хтось напише, — твердо відказала Єва. — Я знаю, мамо, як їм тяжко, що вони цього не вміють. І Томові, і няні„. і ще багатьом. Як на мене, то це несправедливо.
— Ну годі, годі, Єво! Ти ще зовсім дитина й нічого не тямиш у цих речах, — сказала Марі. — Та й голова у мене вже болить від твоїх балачок.
Коли якась розмова була їй не до вподоби, Марі завжди мала напохваті головний біль.
Єва тихенько вийшла з материної спальні. Але від того дня вона з запалом узялася навчати няню читати.
Розділ XXIII
Анрік
На той-таки час до вілли на озері приїхав гостювати на кілька днів Сен-Клерів брат Олфред зі своїм старшим сином, хлопчиком дванадцяти років.
Важко уявити картину незвичайнішу та привабливішу від тієї, яку являли собою ці двоє братів-близнят. Природа, замість того щоб надати подібності, зробила їх в усьому відмінними один від одного; а проте якісь таємничі нитки пов’язували їх між собою дужче, ніж проста дружба.
Вони часто походжали під руку по алеях та стежках парку: блакитноокий і золотоволосий Огюстен, з його жвавим обличчям та гнучкою граціозною поставою, і Олфред — чорнявий, темноокий, міцно збитий, з гордовитим римським профілем та рішучими манерами. Кожен завзято ганив погляди та вчинки другого, однак їм ніколи не набридало бути разом, неначе сама ота протилежність тісно єднала їх.
Син Олфреда, Анрік, був благородний з вигляду темноокий хлопчик з гордовитою поставою, розумний і кмітливий. Від першої ж хвилини знайомства його явно полонили духовні принади двоюрідної сестрички Єванжеліни.
У Єви був улюблений сніжно-білий поні. Він мав таку саму лагідну вдачу, як і його маленька господиня, отож кататися ньому верхи було важте, аніж у лисці. Цього-от не Том і вивів до задньої веранди, тил часом як хлопчик мулат, років тринадцяти, привів туди ж таки вороного арабського коника, що його лиш недавно за великі гроші привезли для Анріка.
Анрік по-хлоп’ячому тішився своїми новим набутком. Узявши з рук малого конюха поводи, він пильно оглянув коника, і чоло його спохмурніло.
— Що це значить, Додо, погане ти ледащо?! Ти сьогодні не чистив мого3 коня!
— Я чистив, чистив, паничу, — покірливо мовив Додо — То він десь знов забруднився.
— Ану замовч, поганцю! — крикнув Анрік, люто заміряючись на нього гарапником. — Як ти смієш суперечити!
Додо був гарний волоокий мулат, на зріст такий самий, як Анрік, з пишними кучерями, що спадали на високе чоло. В його жилах текла благородна кров — це видно було з того, як спалахнуло його обличчя й зблиснули очі, коли він гаряче намагався щось заперечити.
— Паничу Анрік… — почав він.
Анрік оперіщив його гарапником по обличчю, тоді, схопивши за руку, пригнув на коліна й бив, аж поки геть засапався.
— Ось тобі, нахабний собако! Тепер ти знатимеш, що треба мовчати, коли я щось тобі кажу? Забери коня назад і почисть як слід. Я тебе навчу, де твоє місце!
— Паничу, — обізвався Том, — мабуть, хлопець хотів сказати вам, що коник покачався по землі, коли він вів його із
