Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород - Микола Васильович Гоголь
— Здорові були, Петре Федоровичу! — скрикнув Іван Іванович, що був, як уже сказано, дуже цікавий і ніяк не міг здержати свого нетерпіння, бачивши, як городничий брав ґанок штурмом, але все ще не підводив своїх очей і все ще морочився з своєю піхотою, бо та ніяким чином не могла за одним махом вибратись на сходи.
— Доброго дня бажаю люб’язному другові та благодійнику Івану Івановичу! — одказав городничий.
— Сідайте, прошу вас. Ви, як бачу, притомились, бо зранена ваша нога заважає…
— Моя нога! — скрикнув городничий, так зиркнувши на Івана Івановича, як то зиркає, бува, велетень на пігмея, вчений педант на вчителя танців. При тому він витягнув свою ногу і тупнув нею по підлозі. Та відвага, одначе, дорого йому коштувала, бо весь тулуб у нього схитнувся, а ніс клюнув поруччя; та мудрий охоронець порядку, наче нічого й не було, зараз же підбадьорився і поліз до кишені, нібито задля того, щоб добути табакерку. — Я всім скажу про себе, ласкавий друже та благодійнику Іване Івановичу, що я робив на своєму віку і не такі походи. Еге, без жартів кажу, робив. Приміром, як була ото кампанія 1807 року[150]… Ох, як вам розкажу, яким то маніром переліз я через тин до однієї гарненької німкені. На цім слові городничий примружив одне око і диявольськи лукаво посміхнувся.
— Де ж ви були сьогодні? — запитав Іван Іванович, бажаючи перебити городничому мову та навернути його швидше на те, задля чого той прибув до нього; дуже б йому хотілося просто запитати, про що саме має оповістити городничий; але знаючи досконало, як воно між благородними людьми ведеться і як би то було нечемно таку мову почати, Іван Іванович мусив, перемігши себе, чекати відгадки, а тим часом серце в нього колотилося з незвичайною силою.
— А дозвольте, я вам розкажу, де був я, — одказав городничий. — По-перше, скажу вам, що сьогодні прегарна погода.
Почувши такі слова, Іван Іванович трохи не вмер.
— Та дозвольте, — казав далі городничий. — Я прийшов сьогодні до вас в одній дуже важливій справі. — Тут обличчя городничого і вся його постава стали такими заклопотаними, як і тоді, коли брав він штурмом ґанок.
Іван Іванович ожив і тремтів, як у пропасниці, не забарившись, як то мав за звичай, спитати:
— Яка ж то вона важлива? хіба вона важлива?
— Ось подивіться, з ласки своєї: найперше насмілюся довести до відома вашого, люб’язний друже та благодійнику Іване Івановичу, що ви… щодо мене, то я, з ласки вашої, я нічого, але ж державні інтереси, державні інтереси того вимагають: ви порушили порядок благочинія!
— Що це ви кажете, Петре Федоровичу? Я нічого не розумію.
— Згляньтеся, Іване Івановичу! Як то ви нічого не розумієте? Ваша власна худобина потягла казенний папір, і ви ще кажете після цього, що нічого не розумієте!
— Яка худобина?
— Та з дозволу сказати, ваша-таки бура свиня.
— А чим же я винен? Нащо судовий сторож одчиняє двері!
— Та, Іване Івановичу, власна ваша худобина, то ви ж, виходить, і винні.
— Спасибі за ласку, що з свинею мене рівняєте.
— Оцього вже я й не говорив, Іване Івановичу! їй-богу, не говорив! розсудіть з ласки своєї самі по чистій совісті; вам, нічого й казати, відомо, що законом державним заборонено в місті, а тим більше по головних міських вулицях, прогулюватися нечистим тваринам. Згодьтеся самі, що то річ заборонена.
— Бог знає, що це ви кажете? Велике діло, що свиня вийшла на вулицю!
— Дозвольте вам сказати, дозвольте, дозвольте, Іване Івановичу, це річ аж ніяк не можлива. Що тут зробиш? Начальство хоче — ми повинні коритися. Не перечу, забігають інколи на вулицю і навіть на майдан кури та гуси, вважайте: кури та гуси; але свиней та цапів, я ще в минулому році видав наказ не пускати на публічні майдани. Той наказ тоді ж таки звелів прочитати вголос, перед усім народом.
— Ні, Петре Федоровичу, нічого я тут не бачу, бачу тільки, що ви всіляко намагаєтесь скривдити мене.
— От цього вже то ви не можете сказати, найлюб’язніший друже та благодійнику, щоб я намагався кривдити. Пригадайте самі: я не сказав вам ані слова торік, коли ви звели дах на цілий аршин вищий за встановлену міру. Навпаки, я показав, ніби зовсім того не помітив. Повірте, люб’язний друже, що й тепер би я зовсім, так би мовити… та повинність моя, одно слово, обов’язок вимагає пильнувати чистоти. Самі подумайте, коли раптом на головній вулиці…
— Ну, вже й хороші головні оті ваші вулиці! Туди кожна баба йде та викидає, що їй не потрібне.
— Дозвольте довести до вашого відома, Іване Івановичу, що самі ви кривдите мене! Щоправда, трапляється це часом, але здебільшого тільки попід тинами, повітками та коморами; але щоб на головну вулицю, на майдан та присунула поросна свиня, це таке діло…
— Що ж таке, Петре Федоровичу! Адже свиня сотворіння Боже!
— Що й
