Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
— Коли малий народився, його мати втекла й покинула нас удвох, — несподівано почувся голос шерифа, й Роджер стрепенувся на своєму ліжку. — Я більше ніколи нічого не чув про неї. Тож мені довелося бути для дитини не тільки батьком, а й матір’ю. Його справжню матір звали Гортензія, й вона була наполовину божевільна.
У камері тепер була цілковита темрява. Роджер уже не бачив силуету тюремника. Його голос лунав дуже близько й більше нагадував скавучання тварини, ніж людську балачку.
— У перші роки майже всю свою платню я віддавав жінці, яка годувала його грудьми й доглядала, — провадив шериф. — Увесь свій вільний час я проводив із ним. Він завжди був дитиною слухняною й милою. Ніколи не наслідував тих хлопців, які вдаються до диявольських витівок, крадуть, напиваються й доводять батьків до сказу. Він навчався кравецького ремесла, його майстер завжди був про нього високої думки. Він міг би зробити добру кар’єру, якби йому не забандюрилося завербуватися до війська, попри свою плоскостопість.
Роджер Кейсмент не знав, що йому сказати. Він співчував стражданню шерифа, йому хотілося б утішити його, але які слова могли б полегшити тваринний біль цього нещасного чоловіка? Він хотів запитати, як його звуть і як звали його покійного сина, в такий спосіб він відчув би їх ближче до себе, але він не наважився урвати його.
— Я одержав від нього два листи, — провадив шериф. — Один надійшов тоді, коли його муштрували. Він писав, що йому подобається жити в таборі й що коли війна закінчиться, то він, можливо, залишиться служити у війську. Його другий лист був зовсім інакший. Багато абзаців цензор замазав чорним чорнилом. Він не скаржився, не нарікав, але була якась гіркота, майже страх у тому, що він писав. Після того я не одержав більше від нього жодної звістки. Аж поки надійшов лист співчуття від війська, в якому повідомляли про його смерть. Мовляв, він загинув смертю героя, в битві під Лоосом. То, певно, якесь мало кому відоме село.
Удруге Роджер почув тонкий голос, схожий на скигління птаха. І йому здалося, ніби силует тюремника затремтів.
Що тепер станеться з тими п’ятдесятьма трьома співвітчизниками? Чи шануватиме високе німецьке командування досягнуті домовленості й дозволить невеличкій Бригаді зберегти себе об’єднаною й далі перебувати в таборі Цоссен? Він не був у цьому переконаний. Під час своїх дискусій із капітаном Рудольфом Надольни в Берліні Роджер помітив, із якою зневагою німецькі військові ставилися до цього безглуздого контингенту людей чисельністю лише в півсотні. Наскільки іншим було їхнє ставлення на початку, коли німці дали себе переконати ентузіазму Кейсмента й підтримали його ініціативу об’єднати всіх ірландських військовополонених, утримуваних у таборі Лімбурґ, бо, мовляв, коли він звернеться до них із закликом, сотні їх відразу висловлять бажання записатися до Ірландської бригади. Яка невдача і яке розчарування! Найтяжче розчарування в його житті. Невдача, яка виставила його в безглуздому світлі й розбила вщент його патріотичні мрії. У чому він помилився? Капітан Роберт Монтейт вважав, що він помилився, звернувшись зі своєю промовою відразу до всіх двох тисяч двохсот військовополонених, замість розмовляти з невеличкими групами. З двадцятьма або тридцятьма людьми був би можливий діалог, можна було б відповідати на заперечення, прояснити те, що здавалося б незрозумілим його слухачам. Але виступаючи перед великою масою чоловіків, засмучених своєю поразкою та приниженням полону, чого він мав сподіватися? До них дійшло тільки те, що Роджер умовляє їх увійти в союз із вчорашніми та сьогоднішніми ворогами, тому вони й відреагували з такою ворожістю. Безперечно, були й інші причини пояснити їхню неприхильну поведінку. Але жодна теорія не могла стерти гіркоту побачити, як тебе ображають, називають зрадником, тарганом, купленим твої співвітчизники, задля яких ти пожертвував своїм часом, своєю честю і своїм майбутнім. Йому пригадалися жартівливі слова Герберта Ворда, що глузував із його націоналізму, закликав його повернутися до реальності й віробудитися зі свого «сну кельта», в який він дозволив собі поринути.
Напередодні свого від’їзду з Німеччини, 11 квітня 1916 року, Роджер написав листа імперському канцлерові Теобальду фон Бетманові-Гольвеґу, нагадавши йому про умови договору, який він підписав із німецьким урядом щодо Ірландської бригади. Згідно з цим договором солдатів Бригади можна було тільки послати воювати за Ірландію і в жодному разі не дозволялося використати їх для підтримки воєнних дій німецької армії в інших ситуаціях війни. Так само в договорі було зазначено, що в тому випадку, коли війна не закінчиться перемогою Німеччини, солдатів Ірландської бригади треба буде відіслати до Сполучених Штатів або до однієї з нейтральних країн, яка погодиться їх прийняти, але тільки не до Великої Британії, де їх буде негайно страчено. Чи виконають німці умови їхнього договору? Невпевненість у цьому знову й знову поверталася до нього, після того як його було схоплено. А що як тільки він, Монтейт та Бейлі вирушили до Ірландії, капітан Рудольф Надольни розпустив Ірландську бригаду і знову відправив її бійців у табір для військовополонених Лімбурґ? Як вони зможуть витерпіти образи, терплячи дискримінацію від інших ірландських полонених і щодня наражаючись на ризик, що їх лінчують?
— Я хотів, щоб мені повернули його останки, — знову зненацька пробився до нього зболений голос шерифа. — Щоб поховати його по-релігійному в Гастінґсі, де він народився, як і я, мій батько та мій дід. Мені відмовили. Відповіли, що з огляду на обставини війни повернення мертвих тіл є неможливим. Вам зрозуміло, що це означає — «обставини війни»?
Роджер йому не відповів, бо зрозумів, що тюремник звертається не до нього, а говорить сам до себе, через його посередництво.
— Я дуже добре знаю, що це означає, — провадив шериф. — Що не залишилося ніяких останків від мого бідолашного сина. Що граната або міна перетворила його тіло на порох. У тому проклятому місці, яке називається Лоос. Або що його вкинули до братської могили разом з іншими мертвими солдатами. Я ніколи не знатиму, де його могила, щоб принести туди квіти або помолитися на ній вряди-годи.
— Головне не могила, а пам’ять, шерифе, — сказав Роджер. __ Тільки пам’ять має вагу. Для вашого сина, там, де він тепер перебуває, важить лише знати, що ви згадуєте його з великою любов’ю. Більше нічого йому не треба.
Силует шерифа здригнувся від подиву, коли він почув голос Кейсмента. Певно, він забув, що перебуває в камері й поруч із ним.
— Якби я знав, де тепер перебуває його мати, я поїхав би побачитися з нею, повідомити
