Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

воював і знову повернеться на війну, й от він тут, і бачить ті ж самі білі скатертини, що і я бачу. Матьє спробував побачити сосни, майданчик, жінок Ґомесовими очима, цими очима, що спалені полум'ям війни; на мить це вдалося йому, а потім невпокійна і раптова гіркота, що пронизала його, кудись поділася. Він воював, таж він… який він романтичний! А я не романтичний, подумав Матьє. «Ні, — сказала Одета, — лише два прибори: пан Матьє не прийде вечеряти». Вона підійшла до відчиненого вікна, чула музику з «Провансаля», це було танго. Вони слухали музику; Матьє подумав: «Він тут проїздом». Офіціянт приніс їм супу. «Ні, — сказав Ґомес, — не хочу супу». Вони грали «Котяче танго»; скрипка Франс зринала у світлі й раптом занурювалася в сутінь, мов летюча рибина. Франс усміхалася, приплющивши очі, вона пірнула зі своєю скрипкою, смичок дер, скрипка нявчала, Мод чула, як у неї над вухом нявчить скрипка, чула, як кахикає лисий дідуган, а П'єр дивився на неї, Ґомес зареготався, вигляд у нього був недобрий.

— Танго, — сказав він. — Танго! Якби французи наважилися зіграти отак танго в мадридській кав'ярні…

— Їх закидали б печеними яблуками? — поспитався Матьє.

— Камінцями! — відказав Ґомес.

— Не дуже нас там полюбляють? — запитав Матьє.

— Ще б пак! — вигукнув Ґомес.

Він штовхнув двері: «Баскський бар» був порожній. Якось увечері Борис зайшов туди, бо його привабила назва: «Bar basque» скидалося на «barbaque»[11] а це слово неможливо було вимовити без реготу. А потім виявилося, що бар був просто-таки чудовий, і Борис ходив туди щовечора, коли Лола виступала на естраді. Крізь відчинені вікна чутно було далеку музику казино; якось йому навіть здалося, ніби він чує Лолин голос, та це більше не повторилося.

— Добридень, пане Борисе, — сказав господар.

— Добридень, пане, — відказав Борис. — Налийте-но мені білого рому.

Він почувався геть блаженно. Подумав, що вип'є два келишки білого рому, а потім, десь об одинадцятій, з'їсть канапку з ковбасою. Опівночі піде зустрічати Лолу. Господар схилився над ним і наповнив келишок.

— А марсельця немає? — запитав Борис.

— Ні, — відказав господар. — В нього професійний бенкет.

— О, перепрошую!

Марселець був агентом із продажу корсетів, ще був тут другий чолов'яга, якого звали Шарльє, друкар. Борис часом грав із ними в белот, деколи вони балакали про політику і про спорт або ж просто сиділи мовчки, хто біля шинквасу, хто за столом у залі; вряди-годи Шарль порушував тишу, щоб сказати: «Авжеж! Авжеж, це так!», похитуючи головою, й час минав із утіхою.

— Не дуже завізно сьогодні у вас, — обізвався Борис.

Господар стенув плечима.

— Всі дають драла. Зазвичай у мене відчинено до Свята всіх святих, — відказав він, повертаючись до ляди. — Та якщо це триватиме й далі, то першого жовтня я зачиню цю забігайлівку і теж ушиюся додому.

Борис перестав пити й завмер. В будь-якому випадку Лолин контракт закінчиться до 1 жовтня, вони поїдуть звідси. Та йому було не до вподоби, що після нього «Баскський бар» зачиниться. Казино теж зачиниться, так само, як і готелі, Біярріц стане пусткою. Це все одно, що думати про смерть: коли певен, що інші люди по тобі ще будуть пити білий ром, купатимуться в морі, слухатимуть джаз, то це збадьорює; та варто лише подумати, що разом з тобою помруть усі й людство зачинить свою крамничку, то відразу ж занепадаєш духом.

— А коли ж ви знову відчинитеся? — поспитався він, щоб заспокоїтися.

— Якщо буде війна, — відказав господар, — то я взагалі не відчиню.

Борис полічив на пальцях: двадцять шосте, двадцять сьоме, двадцять восьме двадцять дев'яте, тридцяте, я прийду сюди ще п'ять разів, а потім край; більше я ніколи не побачу «Баскський бар». Це було цікаво. П'ять разів. Ще п'ять разів питиме він білий ром за цим столиком, а потім настане війна, «Баскський бар» зачиниться, а в жовтні 1939 року Бориса призвуть до війська. Лампи у вигляді свічок у дубових люстрах кидали на столи гарне руде світло. Борис подумав собі: «Вже ніколи не побачу я цього світла. Саме такого: рудого на чорному». Звичайно, він побачить чимало іншого, нічні вибухи над полем битви, кажуть, це непогано. Та оце світло погасне першого жовтня, й Борис ніколи вже його не побачить. Він з повагою глянув на світлу пляму, котра лежала на столі, і подумав, що за ним є провина. Він завжди ставився до речей, як до ложок і виделок, ніби вони здатні нескінченно відновлюватися: це було величезною помилкою; існує обмежена кількість барів, кінотеатрів, будинків, міст і сіл, і в кожному з них людина може побувати лише певну кількість разів.

— Може, ввімкнути радіо? — поспитався господар. — Воно трохи розважить вас.

— Ні, дякую, — відказав Борис. — Добре й так.

В момент своєї смерти в 1942 році він поснідає триста шістдесят п'ять помножити на двадцять два рази, себто вісім тисяч тридцять разів, якщо враховувати годівлю у віці немовляти. А якщо припустити, що він їв омлет один раз із десяти, то він з'їв вісімсот три омлети. Всього вісімсот три омлети? — здивовано подумав Борис. Ох ні! Ще ж вечері, це буде шістнадцять тисяч шістдесят сніданків і тисяча шістсот шість омлетів. Так чи так, для любителя це не так багато. А ще ж кав'ярні, продовжував він. Можна підрахувати, скільки разів я ще зайду до кав'ярень: нехай двічі за день, а мобілізують мене через рік, значить, це буде сімсот тридцять разів. Сімсот тридцять — так мало! Це справило на нього враження, та не дуже і здивувало: він завжди знав, що помре замолоду. Він завжди казав собі, що сконає від сухот або від Лоли. Проте в глибині душі він ніколи не сумнівався, що загине на війні. Він працював, готувався до іспиту на ступінь бакалавра чи до ліценціяту, та це було, радше, для того, що згаяти час, як ото дівчата ходять на лекції до Сорбони, поки не вийдуть заміж. Цікаво, подумалося йому, були ж епохи, коли люди вивчали право або ж подавали на конкурс здобуття посади викладача філософії, гадаючи, що в сорок років у них буде нотаріяльне бюро, а в шістдесят викладацька пенсія. От і думай собі, що ж було у них в голові. Люди, в яких було десять, п'ятнадцять тисяч вечорів у забігайлівках, сорок тисяч омлетів, дві тисячі ночей кохання! І якщо вони покидали місце, яке їм до вподоби, то цілком могли сказати собі: наступного року або навіть за десять років ми сюди таки повернемося. Вони, либонь,