Віднайдений час - Марсель Пруст
У жодному разі, — байдуже, чи за теорією можна створити в такий спосіб мистецький твір, — хай я ще й не вивчив, як намірявся, цього питання, самого себе заперечити я не міг: щоразу, як у мене виникали щиро естетичні враження, я їх завдячував саме таким відчуттям. Щоправда, в моєму житті вони траплялися рідкувато, проте владали ним, і я міг у минулому згадати кілька подібних вершин, згублених, на жаль, із моїх очей (тепер я за цим пильнуватиму). І я вже міг сказати так: якщо це була, завдяки своєму винятковому значенню для мене, моя особиста прикмета, я все ж здобрів тим, що вона чимось зрідні аналогічним, хоча й не дуже виразним ознакам письменників певного типу. Хіба не з таких відчуттів, як відчуття смаку мадленки, походить найпрекрасніша частина «Посмертних записок»: «Учора ввечері я гуляв самотою... із задуми мене вирвав щебет дрозда з найвищої гілки берези... Зараз же його чарівні трелі явили моїм очам отчий маєток; я забув про катастрофи, свідком яких був, і, раптово перенесений у минувшину, знову побачив ниви, де так часто слухав посвист дроздів»? І хіба не здаються найкращими у «Записках» такі слова: «Тонкий і солодкий дух геліотропу витав над грядкою розквітлих бобів; його приніс не рідний вітер, а дикий вихор Ньюфаундленда, він не має нічого спільного з рослиною вигнанцем, він не поєднаний з нею любим зв’язком споминів та розкошів. У цьому безокрасному, нечистому, неароматному запахові, переінакшеному запахові світової зорі, ріллі та світу, було багато туги, розлуки і мо-лодости». В одному з шедеврів французької літератури, у «Сільвії» Жерара де Нерваля, ви знайдете — яків «Посмертних записках» — зв’язок із Кобургом, подібний до зв’язку між смаком мадленки та «щебетом дрозда». Врешті у Бодлера такі ремінісценції ще численніші і, мабуть, не такі випадкові, отож, на мій суд, вирішальніші. Тут поет із більшою старанністю і з більшою млостю свідомо шукає, наприклад, у запахові жінки, її волосся та лона, натхненні аналогії, які випаровують йому «блакить небес, безмежну і округлу» та «порт, де все у щоглах і вогнях».
Я вже намірявся удатися до Бодлерових віршів, у чию основу покладено переміщувані саме в такий спосіб відчуття, й оживити ті вірші у пам’яті, аби остаточно приписати собі право надзвичайно шляхетного споріднення і вже мати певність, що твір, мережити який я беруся без жодного вагання, вартий того, щоб на нього витрачати порох, — коли, спустившись із бібліотеки сходами, я раптом опинився у великій вітальні, серед свята, яке видалося мені геть-то не схожим на колишні і мало набути для мене нової подоби і нового сенсу. Хоча в душі я й далі твердо тримався свого задуму, не відступаючи від нього ні на крок, та щойно я вступив у великий салон, як одразу став свідком театрального ефекту несподіваної розв’язки, покликаного створити для мого починання одну з найзагроз-ливіших перешкод. Перешкода, певне, була здоланна, але поки я обмірковував далі передумови створення художнього твору, вона могла, всоте наведена як приклад у міркуваннях, здатних якнайбільше мене захитати, миттю занапастити все.
Спершу я не міг збагнути, чому мені важко розпізнати господаря та гостей, чому всі видавалися «загримованими», обсипані немовби пудрою і не схожі на самих себе. Принц, вітаючись, зберігав добродушну міну казкового царя, яку я примітив у нього, побачивши його вперше, але цим разом, немовби сам піддавшись етикетові, приписаному запрошеним, начепив собі сиву бороду і насилу волочив ноги, наче обтяжені олив’яними підошвами, вдаючи з себе одну з «Пір людського життя». Вуса йому теж посивіли, наче їх опушило памороззю з лісу Хлопчика-Мізинця. Здавалося, вони заважають його здеревілим губам, і я так і чекав, що він їх відліпить. Сказати по щирості, я впізнав його лише тому, що закликав на допомогу тяму і з певної подібности рис і здогадався, що це має бути мій знайомець. Я не знаю, що зробив зі своєю фізіономією юний Фезансак, але коли всі побілили, хто півбороди, а хто лишень вуса, то він, не дбаючи про подібне шмарування, примудрився покрити лице зморшками, а брови наїжачити щетиною; проте це йому не пасувало, лице затужавіло, забронзовіло, заієрархізувалося і так його зістарило, що ніхто вже б не назвав його юнаком. Ту ж мить я, чудуючись, почув, як хтось назвав дуком де Шательро якогось старуха зі сріблястим посольським вусом, старуха, в якому тільки знайомий погляд дав мені розпізнати молодика, зустрінутого колись на рауті в маркізи де Вільпарізіс. Коли я врешті схистився вгадати першу особу, намагаючись не зважати на перевдяг і доповнюючи рештки природних рис зусиллями пам’яти, мені змигнулася думка повіншувати її з чудовим гримом, оскільки остаточному розпізнанню передувала непевність, яка сковує нас, коли великий актор, виходячи на сцену, виступає в ролі когось, геть не схожого на себе, а глядачі, хоча й зазирнули вже до програмки, сидять хвилю як зачаровані, поки не загукають «браво».
З цього погляду, найекзотичніший з усіх був маркіз д’Ар-жанкур, мій особистий ворог, справжня окраса цього ранку. Він не лише справив собі дрімучу, замість ледь шпакуватої, бороду шаленої білі, а й на додачу (такі дуже дрібні фізичні зміни можуть знікчемити або звеличити якусь людину, ба більше: змінити її зовнішній характер, її особистість) перекинувся старим, усіма вже зацураним жебраком, — він, чия церемонна накрохмалена штивність ще сиділа в моїй пам’яті, і хто тепер надавав собі напрочуд переконливого вигляду старого рамоліка: руки й ноги йому дрижали, а лице з розгаслими рисами, звичайно пихатими, усміхалося в ідіотському розчуленні. Поставлене на такий щабель, маскарадне мистецтво стає чимось більшим — цілковитою трансформацією особистосте. Справді-бо,
