Ми проти вас - Фредрік Бакман

Мама пішла від них — через кілька років. Вона не витримала лісу, і темряви, і тиші. Ана залишилася. Вони з татом грали в карти, пережартовувалися, а часом, коли тато був у доброму настрої, він її лякав. Тато в цьому був мастак, він міг годинами ховатися за дверима в темній кімнаті для того, щоб вистрибнути зі схованки і так завити, що донька кричала й реготала, аж поки їй бракло повітря.

Ана завжди любила тата, навіть коли він був засмучений. Напевно, у глибині душі він завжди сумував. Ана не знає, чи тато став таким, коли його покинула мама, чи навпаки — мама покинула його через те, що він такий. Є люди, для яких сум — це їхня сутність. Тато сидів на кухні сам-один, пив і плакав, і Ані було шкода його, тому що це, мабуть, справжнє жахіття: могти заплакати тільки тоді, коли вип’єш.

Ана часто думала, що в неї є два тата, добрий і поганий, тож вона вирішила, що це її робота — пильнувати, щоб поганий тато, який увечері брав гору над тілом, не розніс його до стану, коли добрий тато залишиться без тіла на ранок опісля.

І от зараз Ана знаходить тата за пабом, він спить сидячи, прихилившись до стіни. Кілька жахливих секунд Ана не може намацати в нього пульс, її охоплює паніка. Вона плескає тата по щоках доти, доки він не заходиться кашлем і не розплющує очі. Побачивши Ану, тато бурмоче:

— Ана?

— Так, — шепоче донька.

— На… наля… налякав я тебе?

Ана намагається усміхнутися. Тато знову провалюється в сон. Шістнадцятирічна донька збирає всі свої сили, щоб припідняти тата й перебрати його із забльованої сорочки в чисту. Більшість, мабуть, не переймалася б цим, але Ана знає, що всередині є добрий тато. Той, який читав їй казки, коли мама поїхала звідси, той, який, крім віскі, знав іще й колискові. Донька хоче, щоб завтра зранку її тато прокинувся у чистій сорочці. Ана закидає татову руку собі на плече і пошепки молить його, щоб піднімався.

— Тату, пішли додому.

— Ана?.. — бурмоче він.

— Так. Тату, все нормально. У тебе був поганий вечір, та й усе. Завтра буде краще.

— Пробач, — схлипує тато.

І це найгірше. Перед цим словом доньки цілком беззахисні. Тато спотикається, і Ана спотикається теж.

Але хтось її підхоплює.

* * *

Мірин голос розходиться луною по всьому поліцейському відділку. Хіба можна розмежувати ролі адвокатки і мами, коли хлопчикові дванадцять років? Дорогою сюди в автомобілі Міра не кричала на Лео, бо Петер уже викричався за обох. За всіх. Тому вона кричить зараз, вивалює на поліцейських увесь свій страх і безсилля.

Петер згорбився на стільці біля Лео. Син сидить із випрямленою спиною, виклично, а тато скоцюрбився, ніби у нього всередині не залишилося ні повітря, ані бажань. Коли він востаннє кричав на Лео? Кілька років тому? Петерів старий увесь час його бив, і Рамона з «Хутра» якось сказала Петерові: «З татовим насильством така сама справа, як і з татовим алкоголізмом — їхні сини або б’ються і п’ють іще гірше за своїх татів, або взагалі з цим не зачинають». Якось Петер спробував пояснити щось таке своєму синові: «Лео, я не вірю в насильство. Мій тато бив мене навіть за те, що я розлив молоко. Це не навчило мене не розливати молока, я лишень боявся взяти до рук пакет».

Петер не знає, чи Лео його зрозумів. Не знає, що ще сказати. Сьогодні ввечері він називав свого сина жахливими словами, але Лео, здається, навіть не переймався. Він витримав бештання батьків — і навіть бровою не повів, а от його тата, коли поліцейський ставить хлопчикові запитання, починає морозити. Він тремтить, ніби в кімнаті прочинили всі вікна. Він знає, що тут і зараз втрачає свого дванадцятирічного сина.

Лео грав у хокей, тому що хокей любив його тато, а сам він ніколи не обожнював цей спорт, але був у команді, бо йому подобалося відчуття спільної справи та згуртованості. Петер розуміє, що тепер Лео знайшов те саме, але в страшному місці. Коли поліцейський запитує Лео, що відбувалося в лісі під час бійки, Лео відповідає: «Не розумію, про що ви говорите». Коли поліцейський запитує, як там опинилися його кросівок і ключі, хлопчик каже: «Я лазив по деревах та й загубив, напевно». Поліцейський запитує, чи бачив він посеред бійки когось із «Групи». «Що за „Група“?» — дивується хлопець. Поліцейський показує фотографію Теему Рінніуса. Лео каже: «Не знаю, хто це. Скажіть іще раз — як його звати?».

Петер розуміє, що вони втратили свого хлопчика. Тому що він боїться взяти до рук молоко, а Лео не боїться нічого.

* * *

Беньї саме виходить винести сміття з чорного входу «Хутра» — це його рука підхоплює Ану Коли він підтримує їх обох із татом, Ана не може стримати сліз. Її миттєво розриває на шматочки. Беньї обіймає її, Ана заривається обличчям у його груди, і він гладить її волосся.

Ана нічого не каже про те, що звикла тягнути на собі тата. Беньї нічого не каже про те, що в нього ніколи не було нагоди тягнути на собі свого.

— Чому люди стільки п’ють? — схлипує Ана.

— Щоб стало тихо, — чесно відповідає Беньї.

— Тихо від чого?

— Від усього паскудства, про яке ніяк не перестанеш думати.

Ана помалу відпускає Беньї, торкається татового волосся, його голова смикається від похропування. Наступні слова Ана каже так тихо, що здається, ніби вона співає:

— Це, мабуть, справжнє жахіття: могти відчувати тільки тоді, коли нап’єшся.

Беньї піднімає велетенського мисливця, одну його руку закидає собі за шию.

— Думаю, це краще, ніж узагалі ніяк…

І тоді Беньї наполовину несе, наполовину волочить Аниного тата додому, а вона йде поруч і врешті набирається відваги запитати:

— Ти ненавидиш Майю?

— Ні, — відповідає Беньї.

Він не вдає з себе дурника, бо розуміє запитання, тому Ана й закохується в нього. Вона пояснює запитання:

— Я маю на увазі, ненавидиш не за те, що її зґвалтували. Тобто… ти ненавидиш її за те, що вона існує? Якби вона не була там того вечора… усе так би й залишилося — твій найкращий друг,