Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

не думала, що Дені так любив тата…» І Дені відчував, що сестра помиляється, що він її ошукує, що вона має про його горе і про нього самого таке уявлення, якого він не вартий. Але ця омана була йому потрібна. Щоб Роза присвятила себе тільки йому, піклувалась тільки ним, була йому єдиною втіхою і підпорою, вона повинна його бачити не таким, яким він є насправді, а кращим, змістовнішим. Тоді її любов буде більша; нехай вона оповиває його, як той плющ, живою окрасою в'ється вкруг усохлої деревини…

Хвиля безнадії спала. Він подивився навкруги: ні матері, ні Жюльєна, самий тільки пан Ланден. Роза погасила лампу й, прочинивши вікно, посадовила Дені біля нього. Він почав жадібно ковтати холодне молоко вранішнього повітря.

З цього місця Дені краще міг роздивитися Ландена, освітленого свічками й промінням світанку. Смуток не ушляхетнив Ланденового обличчя. Він не плакав. Пильно вдивлявся в мерця. Споглядав його з якоюсь методичною жадібністю. Вивчав його напам'ять. Смерть зробила приступними для нього риси цього обличчя, риси, що їх він за життя господаря, либонь, і не насмілювався розглядати. Тепер він міг нарешті задовольнити свою цікавість. Він уже не мусив перед очима господаря опускати свої. І він намагався закарбувати в пам'яті обличчя свого обеззброєного бога, щоб було що згадувати поки й віку. Мабуть, після похорону він міг би прийти сюди й лягти долі біля смертельного ложа свого пана — адже так інколи роблять собаки…

Він відчув на собі погляд Дені, бо повернув до нього свої блідаво-сині очі. Потім устав, обійшов ліжко, прошепотів щось на вухо Розі й рушив до дверей, знаком покликавши Дені за собою.

— Маю справу до вас, паничу Дені. Ваш брат Жюльєн замкнувся в своїй кімнаті. Каже, що не вийде звідти, що хоче заморити себе голодом; згодом це у нього мине, але він потрібен нам тепер, бо він же єдиний з вас повнолітній… Мене він не послухає… Самі знаєте — він до мене неприязний… Скажіть йому, що він повинен бути замість батька…

В кімнаті живого тхнуло гірше, ніж там, де лежав небіжчик. Дені мерщій відчинив вікно. Жюльєн виткнув лисину з-під ковдри:

— Та зачини ти ради бога! Хто тобі дозволив?

А коли Дені переказав Жюльєнові, що без нього не можуть обійтися, лиса голова знову пірнула під ковдру — нехай воно западеться, тепер йому до всього байдуже…

— Але ж ти, Жюльєне, старший, ти єдиний повнолітній… Ти…

— А якби я був ідіот чи божевільний, то без мене обійшлись би?! Ну, так ось — я хоч ідіот, а хоч божевільний — це на ваш вибір. Я не встану з ліжка, чуєш? Нікого не хочу бачити! Коли не приноситимуть їсти — здохну, і що швидше, то краще… Ти ще малий, де тобі зрозуміти, з якої височини я впав. Ти уявити не можеш (він повторив це з похмурим піднесенням). Не знаєш ти, що це означає в суспільстві — бути сином Оскара Револю… Яке він місце посідав… Найперше — тепер я можу це сказати! Це ж подумати тільки — син самого Револю… Зрозуміло тобі, як я катуватимусь? Я кому хотів, тому подавав руку, а мені ніхто не смів не подати. А що нині? Люди, з якими я не вітався, вдаватимуть, що не бачать мене…

— Ти можеш оселитися десь-інде, — наважився промовити Дені.

— Оселитися десь-інде? Ти здурів! Ні, ні, я терпітиму страждання з гідністю. Я вже послав заяву про вихід із клубу. Я приношу свою жертву: зникаю. Зникаю цілковито, наскільки може зникнути той, чиї принципи забороняють самогубство. Помиратиму повільно. Нехай негідник Ланден, який в усьому винен, вигадує що хоче, аби тільки викрутитись…

— А як же мама, Роза?

— А якби я був неврастенік, ви б знайшли якусь раду?.. Ну, так оце воно й є, неврастенія, це той самий жах — когось бачити, з кимось зустрічатися!

Кажуть, птах мостить собі гніздо; так і Жюльєн мостив собі його з огиди до людей, мостив поволі, поступово ховаючись у ньому. От і тепер він обернувся обличчям до стіни й більше не озивався.

IV

Коли сини повиходили з кімнати, Леоні Костадо лишилася сидіти на ліжку, стомлена душею, не маючи сили навіть роздягтися. Ніколи вже їй не забути засмученого Люсьєниного обличчя, коли вона видирала в неї чотириста тисяч франків. «Чи справді я була надто жорстока? Ні, я лише виконала свій обов'язок…» Але ще й ще раз вона пересвідчувалась, що докори синів зачепили її. І завжди ті хлопчаки потраплять її стурбувати, збудити сумніви. Це вони винні, що її гризе сумління. Якби не їхній осуд, то вона, може, спокійно спала б цієї ночі.

А проте вона ж їм правду сказала, що не їй потрібні ці гроші; вона їх не витрачає, розваг вона ніколи не прагнула. Ось уже й зістарілась, так і помре, майже не зазнавши розкошів світових. Ніколи їй і на думку не спадало пуститися в мандри чи якоюсь іншою забаганкою розважитись. Ото хіба тільки нерухоме майно завести… І коштовностей у неї нема, а треба б: це найнадійніші цінності.

Від оцих грошей, що тільки про них вона й думає, нема їй ніяких радощів — ні тих, яких зазнають марнотратці, ні тих, що судилися скнарам. Вона продовжувала те, що колись робили батьки, і при тому керувалася принципами — упорядкованістю, поміркованістю, ощадністю. Витрачати лише половину прибутків, решту пускати в обіг, щоб капітал зростав. Але пускати гроші в обіг треба також обачно, знов-таки дотримуючись правил: не ризикувати, «не тримати всі яєчка в одному кошику», завжди мати досить готівки при собі, щоб на випадок чиєїсь смерті чи отримування або передачі спадщини якось обкрутити податкову інспекцію, а це з кожним роком усе важче й важче…

А двом отим дурникам і невтямки, що вона не повинна була відмовлятися від гри: вона наслідувала приклад батьків, без роздумування дотримуючись їхніх