Ми проти вас - Фредрік Бакман

— Вибач, Петере, що тебе турбую так пізно, але в нас тут була бійка в лісі біля Геда. Кілька людей отримали серйозні травми. Бійка не обійшлася без «Групи».

Петер розуміє його неправильно:

— Вам добре відомо, клуб не має ніякого стосунку до «Групи», і якщо ви…

Поліцейський перериває Петера, простягаючи йому кросівок:

— Ми знайшли це на тому місці, де сталася бійка.

Петер бере кросівок свого сина, в нього тремтять руки. Коли він востаннє тримав загублене взуття своєї дитини? Коли Лео було два роки? Три? Відколи в його сина ступні стали такими великими?

Слова поліцейського звучать вибачливо:

— Я б не знав, чий кросівок, якби мій син тижнями не випрошував купити йому такі самі. Я сказав, що для дванадцятирічного хлопця вони задорогі, а він кричав, що я взагалі нічого не доганяю і що «ВСІ мають такі!». Я запитав: «Хто? Назви хоч би одного». І він відповів: «Лео».

Петер намагається опанувати свій голос. Для дванадцятирічного хлопця це задорогі кросівки. Міра з Петером влітку погодилися купити їх для Лео, тому що відчували докори сумління через усе… що сталося.

— Я… але ж це звичайна модель кросівок… та ж, напевно, є купа дванадцятирічних хлопців, які мають…

Поліцейський дістає ще дещо. Невелику в’язку ключів.

— Також ми знайшли ось це. Якщо ти зараз зачиниш двері перед моїм обличчям, маю підозру, що мені вдасться їх відчинити.

Петер більше не заперечує. Забирає ключі. Мовчки киває.

— Лео повинен прийти до відділку для допиту, — каже поліцейський.

— Йому ж усього дванадцять років… — ледве вимовляє Петер.

Поліцейський мучиться, як і Петер, але залишається непохитним.

— Петере, все серйозно. Хлопці з Геда билися з «Групою» й раніше, але тепер ситуація непроста. Троє лежать у лікарні, в них серйозні травми. Вони захочуть помститися, а тоді мститися почне «Група», це ж не жарти. Рано чи пізно це закінчиться чиєюсь смертю!

Петер тримає в руках кросівок і ключі, несвідомо притискаючи їх до грудей.

— Я… Лео ще… я можу хоча б сам привезти його до відділку?

Поліцейський киває.

— Твоя дружина — адвокатка, так?

Петер розуміє, що він має на увазі. Це до смерті лякає його. Коли поліцейський автомобіль від’їжджає, Петер не стукає до кімнати сина. Він відчиняє двері ногою.

За мить батько і син кричать один на одного: вони стоять обличчям до обличчя, проте ще ніколи відстань між ними не була аж такою далекою.

А поліцейський мав рацію. Це закінчиться чиєюсь смертю. Скоро.

* * *

Майя зачиняється у ванній. Їй чути, як тато кричить на Лео, як мама кричить на тата, щоб він припинив кричати, а тоді вони кричать одне на одного в суперечці, хто має більше право кричати. Вони налякані, злі, безсилі. Як будь-які батьки.

Майя бачила одне фото тата і мами — ще до того, як у них народилися діти. Тоді вони були молоді й щасливі, а тепер — уже ніколи так не сміються, навіть на фотографіях. Вони любили так сильно, ніби мучилися від голоду одне за одним, татові пучки пальців торкалися маминого чубчика, мама могла самим лише поглядом пустити мурашки по татовій шкірі. Суто біологічно діти сприймають любов між власними батьками як щось відразливе, але коли вона втрачена, починають себе ненавидіти.

Майя сидить на підлозі у ванній, відкриває й закриває сушарку, клац-клац-клац. Свого роду медитація. Аж поки не помічає всередині футболку. Це Лео. Тільки він міг утнути таку дурницю й запхати в сушарку бавовняну футболку — він ніколи не закладає прання, просто не вміє цього робити. Майя дістає футболку, плями крові не зникли. Їй зрозуміло, що робив її брат, вона сама спалила свій одяг після тієї ночі у Кевіна, щоби вдома ніхто нічого не зрозумів. Лео бився, і Майя знає, за кого.

Їй чути, як тато кричить іще голосніше: «Захотілося пограти у лісі в Гангстерів та ще з БАНДИТАМИ? Ти взагалі ЗДУРІВ?!». Лео кричить у відповідь: «Вони принаймні щось РОБЛЯТЬ! А що, бляха, робиш ТИ? Просто дозволяєш тим довбаним підарам з Геда НАКЛАСТИ НА НАШЕ МІСТО!!!». Після цього рявкає мама, голосніше за всіх: «НЕ СМІЙ ГОВОРИТИ ТАКІ СЛОВА В МОЄМУ ДОМІ!».

Клац-клац-клац. Майя відкриває й закриває сушарку. Вона знає, що її сім’я свариться не через слова, не через бійку і не через чиєсь місто. Вони сваряться через неї, усі сваряться через неї.

Майя з Аною часто рахували метеликів і розмовляли про «ефект метелика»: помах його крил може мати настільки руйнівний вплив на наш всесвіт, що найменший рух повітря здатен викликати ураган на іншому боці Землі. Тепер Майя бачить, як ціле місто гине внаслідок її рішення. Вона є причиною, а всі бійки і насильство — ефектом. Якби Майя не була тут, не зустріла Кевіна, не пішла до його кімнати на тій вечірці, не напилася, не закохалася, якби просто сказала «так», не опиралася. Ось що вона думає, і так працює почуття провини. Якби її просто не було, цього всього не сталося б. Тато кричить: «Ми тебе виховували не для того, щоб ти бився!». Лео рявкає у відповідь: «ХТОСЬ У ЦІЙ СІМ’Ї ПОВИНЕН, БЛЯХА, БИТИСЯ, АЛЕ Ж ТИ — БОЯГУЗ!».

Майї чути, як гримають двері. Їй зрозуміло, що це тато, як ураган, вилетів з будинку. Сліпий від горя.

* * *

Того вечора Майя пише до свого записника пісню, яку ніколи не заспіває. Вона називається «Почуйте мене».

Кожен знайомий мені чоловік — кожен батько, і брат, і син —

Часто стискає свої кулаки — та хто вас цього навчив?

Квадратна колода, кругла діра — мовби насильства знак,

Абсурдна ідея, що хочеться нам, щоб грізно ви бились за нас.

Краще заради мене сховай свою зброю далеко.

Знаєш, заради мене — закрий це провалля у пекло.

Знаєш, заради мене — будь другом стійким і певним.

Стань чоловіком добрим — це буде заради мене.

Ви хвалитесь всім, що чините — мовляв, це заради мене.

Коли ж руйнувати припините — також заради мене?

Скажу вам, що можна зробити — і цінність цього не мине:

Найперше почніть із того, що просто почуйте мене.

* * *

Мама стоїть перед дверима до ванної, запитує пошепки, чи у Майї