По той бік мосту - Мері Лоусон

з’явився Джейк, шкутильгаючи між дерев, мов блідий привид. Артур побачив, як він іде, краєм ока. Він саме замахнувся, збирався ще раз ударити по гладенькій закругленій корі берези, аж раптом побачив на снігу кров. Велику пляму крові, червону, як Лорин шарф. На якусь мить він заплющив очі, все ще тримаючи сокиру вгорі, а коли розплющив, крові не було, була просто велика грудка викорчуваної землі, чорна мов ніч, аж ніяк не червона. Він опустив сокиру й глянув на Джейка. Шок від зустрічі з Тедом Гачеттом зміг на кілька днів витіснити з його свідомості справу з Джейком та Лорою, але тепер вона повернулася. Джейк ззирнувся з ним, настала пауза, і Артур подумав, чи не побачив і Джейк кров на снігу.

– Що таке? – сказав Артур, і Джейк відповів, що їхня мати хоче, щоб вони припинили роботу й поклали інструменти в сарай, бо завтра не тільки неділя, завтра Святвечір.

Служили дві служби, одну зранку, одну ввечері. На обох церква була повна людей. Навіть ті, кого зазвичай серед вірян не побачиш, прийшли напередодні Різдва. Однак атмосфера не була святкова. П’ять років війни позбавили людей вміння святкувати. Хай в теорії війна й наближалася до закінчення, та на практиці телеграми й досі надходили, й мир здавався нездійсненною мрією. На ранковій службі преподобний Марч доклав усіх зусиль, виголосивши проповідь про різдвяний дар надії та про звернення болю до Бога. Артурові хотілося б почуватися після неї піднесеним, але він таким не почувався. Він ні щодо чого не відчував надії, а частина про звернення свого болю до Бога змусила його думати про Теда Гачетта. Він уявив, як Тед простягає свій біль до Бога однією рукою, що в нього лишилася, – ось, тримай, Боже, він весь твій. І що саме станеться далі? Артур ну ніяк не міг збагнути, чим це мало б допомогти. Він знав, що преподобний Марч розумніший за нього, тож він мав би взяти його слова на віру, але не міг, тож здався й натомість спостерігав за Лорою.

Вона сиділа у своєму звичному передньому ряду, й Артур розмістився, як робив завжди, так, щоб добре бачити її спину. Вона здавалась дуже прямою і тонкою. Дивлячись на неї, він заспокоювався, і за якийсь час йому спало на думку, що, може, зрештою, в проповіді її батька про надію таки щось є. Може, що стосувалося Лори, зневірюватися ще рано. Може, він помилявся, так боячись за неї й Джейка. Варто лише подивитися, як вона сидить і так уважно слухає свого батька. Вона – дівчина не Джейкового типу. Власне, якщо спробувати уявити повну протилежність дівчині Джейкового типу, це була б Лора. Джейк ні на трохи нею не зацікавився б, якби не побачив, що в неї закоханий Артур. Йому подобалися дівчата з, як він це називав, дрібкою смаку до веселощів, маючи на увазі дівчат, що пішли б з ним на сінник. Лора не пішла б із Джейком на сінник ніколи в житті.

І, безперечно, він це розуміє. Джейк, що сидить з іншого боку від їхньої матері, думаючи бозна про що, не може цього не розуміти. Напевно, він від неї вже втомився. Просто робить те, що завжди робить Джейк, він каже: «Закладаюся». Закладаюся, що можу забрати її в тебе. Закладаюся, що вмію це краще за тебе, що все вмію краще за тебе. Коли ще трохи помучить Артура, він кине її й візьметься до наступної. І, може, Лора кілька днів сумуватиме, але тоді побачить, хто Джейк насправді, і зрадіє, що все скінчилося.

Цілий день ця думка його тішила. Він пішов на ферму Отто після обіду доглянути свиней – неділя чи ні, Різдво чи ні, а худобу треба годувати – й Лора радісно помахала йому в кухонному вікні. Насолода окутала Артура, наче сонячне світло. Все має бути гаразд.

Але після вечірньої служби, коли преподобний Марч стояв позаду церкви, ручкаючись із вірянами й вітаючи їх з Різдвом, Артур побачив, як Джейк підійшов до Лори й щось їй прошепотів. Артур стояв з матір’ю, чекаючи на свою чергу потиснути преподобному руку, тож видно йому було добре. Він бачив, як Джейк підійшов до неї ззаду, нахилив голову і зашепотів їй на вухо. Лорині очі трохи збільшилися й вона запаленіла, а тоді обернулася, глянула на нього й усміхнулася.

Це та усмішка все зіпсувала, це вона примусила холодній змії страху стиснути Артурове серце? Чи вигин Лориного підборіддя, яке вона підвела, щоб глянути на Джейка? Чи просто світло, що засяяло в її очах, коли вона почула його шепіт – жвавість, радість, чисте й безпомильне жадання в її ясних сірих очах.

*

Він не міг дивитися на Джейка. Не міг бути з ним в одній кімнаті. Проводив якомога більше часу в сараях, але погода не сприяла: стояла середина січня й температура опустилася до мінус сорока. Якщо пробудеш надворі більше за кілька хвилин, відчуваєш, як кров холоне в жилах. Впавши у відчай, Артур став ходити до Теда Гачетта. Приходив і сидів із ним десь із годину, після обіду. Було неможливо сказати, чи радів Тед його візитам, але його мати точно раділа. Вона була така вдячна, що Артур почувався присоромленим. Він приходив, щоб утекти від Джейка й позбутися свого власного почуття провини, та й при Тедові все, разом із самим життям, здавалося тривіальним, і в цьому теж була певна похмура втіха.

Звісно, йому ніколи не спадало на думку, що сказати; він сидів і намагався віднайти в пам’яті подію, про яку міг розповісти Тедові. Мало що ставалося в його житті.

– Вчора ввечері свині прогризли дірку в сараї.

Тед повільно повернув голову й глянув на нього. Було важко сказати, чи йому цікаво. Гачетти фермерами не були – Тедів батько працював на тартаку, а сам Тед – у срібній копальні – тож, може, свині йому зовсім байдужі. Але за весь тиждень більше нічого не сталося.

– Вони не голодні, – пояснив Артур. – Просто нудяться. Терпіти не можуть бути у приміщенні. Їм подобається колупатися в землі, шукати жуків і все таке. Взимку треба давати їм багато соломи, щоб було в чому ритися, інакше почнуть гризти сарай. Хлопці вчора не поклали досить соломи.

Тед нічого не відповів. З того, що всім було відомо, Тедові нічого не заважало розмовляти, але, вочевидь, відколи був поранений, він ні слова не сказав. Він служив танкістом-стрільцем – Артур тепер знав більше