Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу

Топсі дуже пишалася своїми гріхами та злочинствами і, очевидно, вважала їх за неабиякі чесноти.

— Гей ви, негри! — промовляла вона до своїх слухачів. — А знаєте, що всі ви грішники? Атож, геть усі як є! І білі люди теж грішники — так каже міс Фелі. Одначе негри, мабуть, гірші. Та ба, де вам братися до мене! Та моя хазяйка тільки те й робила, що лаяла мене. Мабуть, поганшої за мене нема в цілому світі!

За цими словами Топсі перекидалася через голову і, сяючи з утіхи, спиналася ще вище, видимо звеличена у власних очах.

По неділях міс Офелія з дуже поважним виглядом навчала Топсі молитов. Дівчинка мала дивовижну пам’ять і швидко заучувала їх, на превелике вдоволення своєї виховательки.

— Невже ви гадаєте, що це дасть їй хоч якусь користь? — запитав Сен-Клер.

— Аякже, дітям воно завжди на користь, — відказала міс Офелія.

— Навіть коли вони їх не тямлять? — не вгавав Сен-Клер.

— До пори, звісно, не тямлять. А виростуть — і все зрозуміють.

— Щодо мене, то я й досі нічого не зрозумів, — сказав Сен-Клер, — хоч як ретельно ви мені їх утовкмачували змалечку.

— Ну, ви були здібним учнем, Огюстене. Я тоді покладала на вас чималі надії, — мовила міс Офелія.

— А тепер уже не покладаєте? — спитав Сен-Клер.

— Я б воліла, Огюстене, щоб ви були такий, як тоді, в дитинстві.

— Правду сказати, і я теж, сестрице, — мовив Сен-Клер. — Ну що. ж, навчайте Топсі далі. Може, з неї щось і вийде… Я більше вам не заважатиму, слово честі.

Міс Офелія дала знак, і Топсі, що протягом цієї розмови стояла, шанобливо згорнувши руки, незворушна, мов чорна статуя, знову взялася переказувати завчене. Сен-Клер сховався за газетою і сидів, аж поки вона скінчила. Все було гаразд, тільки вряди-годи Топсі чудно плутала важкі слова і, незважаючи на всі зусилля міс Офелії, вперто перекручувала їх по-своєму. Сен-Клер, хоча й пообіцяв сидіти тихо, дуже зловтішався з тих помилок, щоразу кликав Топсі до себе й задля розваги загадував їй знову проказувати перекручені Я місця, хоч як протестувала міс Офелія.

— Огюстене, як же я можу навчати дитину, коли ви таке робите? — докоряла вона.

— Ваша правда, я зробив недобре, більше не буду. Надто вже мені подобається, коли це кумедне мавпеня спотикається на тих словах!

— Але ж ви заохочуєте її до помилок.

— Ну то й що? Чи їй не однаково, як казати?

— Ви самі хотіли, щоб я виховала її як належить. Тож повинні пам’ятати, що вона розумна істота, і не впливати на неї зле.

— Ой лишенько! Та повинен, повинен… Але, як каже Топсі, я такий поганий!

В отакий приблизно спосіб і тривало виховання Топсі десь років зо два. Міс Офелія день у день терпіла її вибрики, мов напади якоїсь хронічної хвороби, і з часом навіть звикла до них, якот, буває, звикаєш до невралгії чи мігрені.

Що ж до Сен-Клера, то його ця дівчинка просто забавляла, як забавляють людей штуки папуги чи цуценяти. Коли Топсі за свої лихі витівки потрапляла в неласку у інших мешканців будинку, вона завжди шукала захисту біля його крісла, і Сен-Клер незмінно визволяв її з біди. Він часто давав дівчинці дрібні монетки, які вона витрачала на горіхи та цукерки і з безтурботною щедрістю обділяла всіх дітлахів у господі. Слід віддати Топсі належне: вона мала добру й великодушну вдачу, а Злою ставала лише тоді, коли мусила захищатися.

Отже, тепер Топсі введена в нашу оповідь і надалі час від часу з’являтиметься в ній поряд з іншими дійовими особами.

Розділ XXI

Кентуккі

Певне, читач не відмовиться повернутись на час до знайомого нам кентуккійського маєтку, заглянути в Томову хатину й побачити, як живуть ті, кого ми там залишили.

Було тихе літнє надвечірня, і двері та вікна просторої вітальні стояли розчинені навстіж, немовби припрошуючи хоч сякий-такий вітерець ласкаво завітати в дім. Містер Шелбі сидів у суміжній з вітальнею галереї, що тяглася вподовж усього будинку й з обох боків мала вихід на балкони. Біля дверей вітальні, схилившись над шитвом, сиділа місіс Шелбіусього було видно, що їй не дає спокою якась думка і вона тільки й чекає слушної нагоди, щоб її висловити.

— А ти знаєш, — нарешті обізвалася вона, — що Хлоя одержала від Тома листа.

— Справді? Певне, Том уже має на новому місці якогось приятеля. Ну, то як же йому там живеться?

— Як я зрозуміла, його купив якийсь дуже родовитий господар, — відказала місіс Шелбі. — ним добре поводяться і не переобтяжують роботою.

— Он як! Ну що ж, я радий за нього… дуже радий, — щиро мовив містер Шелбі. — Може статись, він так звикне до Півдня, що й не схоче повернутися сюди.

— Навпаки, — заперечила місіс Шелбі, — він дуже хоче знати, коли ми назбираємо грошей, щоб викупити його.

— Цього я й сам не знаю, — сказав містер Шелбі. — Досить раз потрапити в скруту, як потім їй і кінця не видно. Вона мов те болото: одну ногу витягнеш, друга загрузне. Позичаєш в одного, щоб віддати другому, а тоді ще в когось, щоб поквитатися з першим. А там не встигнеш і сигари скурити, як на тебе вже сиплються всі оті трикляті папірці від кредиторів — нагадування, вимоги, повістки, — і пішла колотнеча!

— Як на мене, любий, то цьому лихові можна зарадити. Чому б нам не продати коней і одну з твоїх ферм, щоб розплатитися з боргами?

— Сміх та й годі, Емілі! Ти наймиліша жінка в цілому Кентуккі, а все ж тобі й невтямки, що ти нічого не розумієш у цих справах. І взагалі жінки нездатні їх розуміти.

— Але принаймні, — мовила місіс Шелбі, — ти міг би трохи пояснити мені своє становище. Ну, хоча б показати список усіх твоїх боргів і перелік того, що винні тобі інші. Може, я й допомогла б тобі щось заощадити.

— Ой Емілі, дай мені спокій! Не можу я напевне сказати. Я й сам лиш приблизно знаю, як стоять справи. Це тобі не Хлоїні пироги, що їх можна обміряти і сяк і так. Кажу ж тобі, ти нічого в цьому не тямиш!

І містер Шелбі, не маючи іншого способу підкріпити свої слова, підвищив голос. То дуже зручний І переконливий доказ, коли чоловік обговорює справи з дружиною.

Місіс Шелбі зітхнула й на тому облишила розмову. Правду сказати, хоч вона, як цілком слушно зауважив її чоловік, була жінка, проте розум мала ясний і діяльний, а