Буллет-парк - Джон Чівер
— Здоров, Чарлі,— сказав він,— здоров, сину. Мені хотілось би повезти тебе до свого клубу, але ти поспішаєш на поїзд, отож давай посидимо десь тут.
Він обійняв мене, і я щосили (так моя мати нюхає троянду) вдихнув запах, що йшов від нього. Це була різка суміш віскі, лосьону, крему для взуття, вовняної тканини й запаху чоловіка в розквіті сил. Мені дуже хотілося, щоб нас хтось побачив. І сфотографував нас. Ото була б пам'ять про нашу зустріч!
Ми вийшли з вокзалу й звернули в бічну вулицю до ресторану. Там нікого ще не було. Бармен лаяв хлопця-розсильного, а біля дверей у кухню стояв дуже старий офіціант у червоній куртці. Ми сіли, й батько голосно загукав:
— Kellner! Garçon! cameriere![25] Сюди!
Його галас у порожньому ресторані здався мені дуже недоречним.
— Чи можуть нас тут обслужити? Швидше, швидше! — закричав він знову і поляскав у долоні. Цього не міг не зауважити офіціант і повільно підійшов до нас.
— Це ви кликали мене оплесками? — спитав він.
— Тихіше, тихіше, sommelier[26],— сказав йому батько.— Якщо це не буде вам так важко і не принизить вашого гонору, то ми попросили б вас принести пару коктейлів.
— Мені не подобається, коли мене кличуть оплесками,— відповів офіціант.
— Ах, я й забув, мені треба було взяти з собою свисток! — сказав батько.— Я маю вдома один, що саме підходить для вух старих офіціантів. А тепер візьміть свій блокнотик та олівчик і запишіть: два коктейлі. Повторіть за мною: два коктейлі.
— Гадаю, вам краще піти кудись у інше місце,— спокійно мовив офіціант.
— Ого, та це ж найкраще, що я будь-коли чув. Ходімо, Чарлі, хай їм сто чортів!
Я пішов за батьком до іншого ресторану. Тепер він поводився тихіше. Нам принесли віскі, він почав розпитувати мене про бейсбол. Потім постукав ножем об вінця своєї порожньої чарки й знову загукав:
— Carçon! Kellner! Cameriere! Де він у чорта? Гайда сюди! Нам ще дві чарки!
— Скільки вашому хлопцю?— спитав офіціант.
— А тобі що?
— Пробачте, сер,— сказав офіціант,— але хлопцеві я більше віскі не принесу.
— Отакої? — закричав батько.— Та в Нью-Йорку ж не тільки цей ресторан! Он через дорогу ще один. Ходімо туди, Чарлі!
Він заплатив, і я пішов за ним до іншого ресторану. Тут офіціанти були одягнені в рожеві куртки, схожі на мисливські, а на стінах висіла різноманітна кінська збруя. Ми сіли, й батько знову розкричався:
— Гей, собачнику! Принеси нам чогось міцного!
— Пару коктейлів? — перепитав, посміхаючись, офіціант.
— Ти чудово знаєш, чого я хочу, чорти б тебе взяли,— розлютився батько.
Четвертий ресторан, куди ми зайшли був італійський.
— Buon girno,— сказав батько.— Per favore, possiamo avere due cocktail americani[27].
— Я не розумію по-італійськи,— сказав офіціант.
— Не придурюйся,— напав батько.
Офіціант пішов від нас і щось прошепотів метрдотелю.
— Пробачте, сер, цей стіл зайнятий,— сказав метрдотель, підійшовши до нас.
— Гаразд,— кинув батько.— Дайте нам інший.
— Всі столи зайняті,— відповів метрдотель.
— Ага, он що! Ви не маєте бажання нас обслужувати. Правда? То й чорт з вами! Vada all inferno[28]. Ходімо, Чарлі.
— Мені вже час на поїзд,— сказав я.
— Жаль, синку, дуже жаль.— Він обійняв мене й притиснув до себе.— Я проведу тебе на вокзал.
— Не турбуйся, батьку,— сказав я.
— Я куплю тобі газету,— запропонував батько.— Куплю газету, і ти почитаєш у поїзді.
Він підійшов до газетного кіоска й сказав:
— Шановний сер, чи не бажаєте продати мені одну з ваших проклятих богом, нікчемних, десятицентових вечірніх газет?
Кіоскер відвернувся від нього й став пильно роздивлятися обкладинку якогось журналу.
— Чи, може, моє бажання для вас таке обтяжливе, шановний сер? — продовжував батько.— Невже вам тяжко продати мені один примірник вашої брудної газети?
— Мені треба поспішати,— сказав я.— Вже пізно.
— Одну хвильку, сину,— сказав він.— Одну хвильку, і він у мене вибухне.
— До побачення, тату,— сказав я й, зійшовши сходами, сів у поїзд.
Отак я зустрівся з рідним батечком.
Будиночки на березі моря
Щороку ми наймаємо на березі моря будинок і їдемо туди, як почнеться літо — з собакою й кішкою, з дітьми й куховаркою — і ще завидна дістаємося до місця. Поїздка до моря викликає, звичайно, метушню, і так продовжується вже кілька років. Ми відчуваємо себе тоді мандрівниками, і наші почуття, як і в усіх мандрівників, дуже напружені. Я ніколи не оглядаю будинку, що ми наймаємо, чи буде це невеличкий дерев'яний палац з вежею, чи величезний стаффордширський котедж, повитий трояндами, чи особняк у стилі нашого Півдня, який ледве мріє на фоні вечірнього моря й кличе кудись у невідоме. Ви берете в сусідів ключі, що дуже поржавіли від вологого морського повітря. Відмикаєте «палац» і входите в темну чи світлу передню, готові почати свою місячну відпустку, що обіцяє бути спокійною і безтурботною. Але вас так само або й дужче турбує ще одне почуття: ви ж увірвалися в чиєсь життя! Всі справи я, як правило, веду через своїх агентів, а тому ніколи не знаю людей, у яких наймаю будинок на літо. І все ж мене дивує властивість тих людей залишати в будинку сліди своєї присутності — фізичної й духовної. Звичайно, ми не залишаємо слідів у повітрі чи в морській воді, але здається, що вони добре фіксуються в стертих плінтусах, у різних запахах і картинах. Опорядження кімнат у будинках, що здаються, таке ж непостійне, як і погода на березі моря. Деколи в довгому коридорі на вас раптом подме чиєюсь добрістю, чистотою, звичайністю,— і вам відразу стане все зрозуміло: тут жив хтось дуже щасливий, і ви арендуєте його щастя, так само, як і його пляж чи човен. Деколи опорядження кімнат здається дивним і лишається таким, аж поки ви не виїдете звідти в серпні. Хто ота леді на портреті, що висить на стіні другого поверху? Чий
