Віднайдений час - Марсель Пруст
А проте, хоча я й обурювався в душі, треба було зважати, що куди частіше не ми граємося з життям, використовуючи людей для книжок, а зовсім навпаки. Шляхетний учинок Вертера, овва, був не для мене. Не вірячи ані миті в Альбертинине кохання, я двадцять разів хотів укоротити собі віку, зруйнував ради неї маєток і здоров’я. Якщо йдеться про писання, ми надто вибагливі, надто вимогливі, відкидаємо все, що недостеменне. Натомість поки йдеться лише про життя, ми моримо себе, занапащуємо здоров’я, караємося через брехню. Щоправда, тільки з жили цих брехонь (якщо вік поета вже за плечима) можна добути зерно правди. Жалі — це таємничі й ненависні слуги, з якими ми борюкаємося і під владу яких дедалі підхиляємося, жорстокі, незамінні слуги, вони ведуть нас сутеренами до правди і смерти. Щасливі ті, хто правду спіткав перед смертю, і для кого, хоч обидві вони такі близькі між собою, година правди наспіла перед смертною годиною!
З мого минулого життя я зрозумів ще й те, що навіть най дрібніші епізоди налаштовували мене на ідеалізм; пора вже скористатися з цієї науки. Приміром, зустрічі з бароном де Шарлюсом, навіть, перш ніж його германофільство стало для мене таким повчальним, дозволили мені, ще більше, ніж моя любов до дукині Ґермантської чи Альбертини, ніж любов Ро-бера де Сен-Лу до Рахилі, переконатися, що матерія сама з себе байдужа і що все в ній можна передати думкою; цю правду явище сексуального збоченства, так хибно витлумачене і так даремно ганьблене, з’ясовує ще ліпше, ніж явище (незмірно, втім, повчальне) кохання. Любовне почуття показує нам, як краса тікає від уже не коханої жінки й осідає на обличчі, яке іншим видалося б найбридшим і яке могло б і нам самим, а воно так колись і буде, перестати подобатися; але ще дивовижніше явище, коли ми свідки того, як урода, перед якою мліє великий пан, покинувши без вагання гожу принцесу, тулиться під кашкетом контролера омнібуса. Хіба мій подив щоразу, як я бачив на Єлисейських Полях, на вулиці чи на пляжі лице Жільберти, дукині Ґермантської, Альбертини, не доводив, що спогад розбігається з первісним враженням, спершу асоціюючись із ним, а потім чимраз більше від нього віддаляючись?
Письменника не повинно разити, що збоченець надає своїм героїням чоловічих рис. Тільки така особливість, чимось споріднена з аберацією, дозволяє збоченцеві наділяти все, хоч би що він прочитав, уселюдністю. Расін мусив зробити з античної Федри янсеністку, аби надати цій особливості універсальної цінности; так само якби барон де Шарлюс не наділив «невірної», яку Мюссе оплакує в «Жовтневій ночі» чи у «Спогаді», Морелевим обличчям, він не заплакав би і нічого не зрозумів, оскільки лише цією вузькою і крутою дорогою доступався до любовної правди. Лише за звичкою, запозиченою з нещирої балакні передмов та присвят, письменник каже: «мій читач». Насправді кожен читач, читаючи, стає читачем самого себе — своїм власним читачем. Твір письменника — всьо-го-но своєрідний оптичний інструмент, пропонований читачеві, щоб читач міг розібратися в тому, чого, якби не книжка, мабуть, не помітив би в самім собі. І якщо читач розпізнає в самім собі те, про що йдеться у книжці, це свідчить про її правдивість, і навпаки, принаймні почасти, бо розбіжність між двома текстами часто можна поставити на карб не авторові, а читачеві. До того ж надто мудрована книжка, надто темна для невиробленого читача, може виявитися лише каламутною лупою, крізь яку він не потрапить читати. Проте інші її особливості (такі, наприклад, як збоченство) можуть спричинитися до того, що читальник, аби вчитатися, захоче читати по-своєму; автор не повинен тут ображатися, навпаки, треба дати читальникові найбільшу волю, кажучи йому: «Поглянь сам, крізь яке шкельце ти бачиш ліпше, крізь те, крізь те чи крізь якісь інші».
Якщо мене завше дуже цікавили сновидіння, то чи не тому, що вони, надолужуючи скороминущість яскравістю, допомагають зрозуміти краще щось суб’єктивне, скажімо, кохання, бо з незвичайною швидкістю здійснюють те, що можна назвати по-простому бажанням переспати з якоюсь жінкою, здійснюють настільки, що у двохвилинному сні ми палко кохаємо якусь бридулю, на що в яві вимагалося б багаторічного звикання, освоювання, — ніби ці марення винахід якогось лікаря-чорнокнижника — внутрішньовенні ін’єкції кохання, які можуть бути й ін’єкціями страждання? Та любовне наслання розвіюється так само живо, як і найшло, і часом нічна коханка обертається знайомою і байдужою для нас бридулею, ба більше, розвіюється й щось цінніше, чудовий образ ніжних почуттів, розкошів, туманних жалів, — і ось уже відпливає на Китеру жага, яку ми хотіли б занотувати по пробудженні, з усіма її відтінками розкішної правди, відпливає, стираючись, ніби геть-то виблякле мальовидло, непридатне вже до реставрації. І, може, саме вільною грою з Часом і приворожив мене Сон. Хіба не бачив я не раз, не два, хіба не був свідком, як за одну ніч, за одну нічну хвилину передчаси, відсунуті на величезну відстань, де вже годі щось розрізнити з пережитих тоді почувань, блискавично валяться на нас, засліплюючи своєю ясністю, наче були, як нам тоді здавалося, не блідими зірками, а гігантськими літаками, і знов показували нам усе те, що в них збереглося для нас, хвилюючи нас і вражаючи блиском свого безпосереднього сусідства, відскакуючи назад, тільки-но ми прокидалися, у свої дальні далі, дивом щойно подолані, аж ми вже думали, втім, дарма, що це один зі способів однайти Втрачений час?
Я усвідомив, що тільки примітивна і помилкова перцепція зосереджує все у предметі, тимчасом як усе зосереджене в дусі; насправді я втратив бабусю допіру через кілька місяців після її скону, я бачив, як вигляд людей міняється згідно з виробленими уявленнями про них мене самого чи інших: одна істота множилася в кілька істот, залежно від кількости тих, хто її бачив (наприклад, різні на початку Сванни; принцеса Люксембурзька —
