Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Літо цього року обіцяло бути жарким. Принаймні, червень пригрівав добряче.

Ліс був як завжди мовчазний і спокійний. Було душно, проте спека так не відчувалася, як у степу, бо крони дерев закривали землю від сонячного проміння. Під вечір ліс трохи оживав.

Веселе літнє сонечко вже сіло за товстими деревами пралісу. Звідусіль долинали співи лісового птаства. У сутінках де-не-де на дереві з’явилася вертка білка, що перестрибувала з гілки на гілку в пошуках їжі. Розсуваючи кущі ліщини і мнучи папороть, з густих заростей вийшла здоровенна дика свиня з усім своїм рябим виводком. Голосно хрюкаючи, вона заходилася рити землю. Діточки її робили те саме, що і їхня мати, й весело кувікали, коли вдавалося відкопати смачний жолудь. Пробігла молода олениця, та вона не налякала свинячу родину, не перервала їхньої трапези. Проте тут стара свиня почула щось таке, що її збентежило, і вона повела своїх геть від стежини. Свині щезли так само голосно, як і прийшли.

Натомість все виразніше чулося тупотіння копит. Пригинаючи голови від ліщини та притримуючи руками шапки, на стежині показалися гайдамаки. Спереду їхав на коні Кіндрат Лусконіг. За ним, тримаючись по одному, їхало ще з близько сотні вершників. Отаман поглянув на небо.

– Скоро стемніє, – мовив один із товаришів, що рухався поруч.

– До монастиря і так не дотягнемо, а в лісі темно, – відповів Лусконіг, натякаючи на те, що треба стати на нічліг.

– Тоді станемо тут.

Гайдамаки поприв’язували коней, поскидали сідла та дали торби з вівсом. Скоро запалало багаття і на кілках повис чималий казан з кашею. Колії порозстеляли попони й порозсідалися навколо багаття. Один з козаків витяг з-за пазухи ложку й час від часу помішував кашу, підсолював. Інший взяв чималий шматок сала, обшкрябав його від солі ножем. Далі він порізав сало на невеличкі шматки і нанизав на гілочку. Гайдамаки не були надто говіркими – мабуть втомилися трохи від далекої дороги. Припікши сало, колії почали їсти його з сухарями, не чекаючи, доки звариться каша.

– Треба було йти до монастиря, не стаючи. Владнали б швидко свої справи й назад. Там вже наші, мабуть, Лисянку добули й посунули далі, – мовив один з гайдамаків.

Лусконіг заперечив.

– Монахи відвернулися від нас. Як же ми можемо йти вперед, коли свої ж встромляють ножа у спину?

Гайдамаки переглянулися.

– Він правду каже, ченці нас зрадили. Чого так? Вони ж богомольці і сам лихий не знає, що в них у голові. Та ми їх наставимо на шлях істинний. Їдемо завтра з самого ранку гуртом – чого боятися тих чорноризців?

Лусконіг заперечив:

– Подивимося…

Після того як Кіндрат Лусконіг врятувався з монастирської холодної, він вирішив, що саме провидіння Боже дало йому цю можливість. Твердо у цьому переконавшись, запорожець почав набирати у свою ватагу людей, громлячи панські маєтки та орендаторські двори. Колії бачили його досвід і завзяття, тож приєднувалися до нього.

Тепер у Кіндрата був свій загін, тож із ним повинні рахуватися всі, навіть Максим Залізняк. Ні, Кіндрат не боявся козацького суду, не боявся і смерті. Він не хотів вбивати Юзька Шелеста, якось так само вийшло. Скоріше за все це Бог так дав. Саме так. Всевишньому уже набридло, що погані ляхи-католики так тяжко знущаються над благословенним православним людом, тож вирішив понищити їх всіх так само, як колись було знищено Содом.

Кіндрат знав, що Залізняк поведе війська на Умань, тож вирішив у скорому часі приєднатися: де-де, а в Умані він зможе гарно розгулятися, адже там он скільки ляхів, жидів, уніатів та інших ворогів віри Христової. Та перед тим потрібно було навідатися у монастир.

Тут було не так, як завжди. Колись живий, людний, тепер монастир опустів, зів’яв, немов той великий дух поволі почав виходити з нього. Після погрому шляхти ченці знову почали збиратися тут. Вони сяк-так відремонтували погромлені будівлі, браму, знову почалися богослужіння у соборі. Але не було тута вже тих людей, що колись. Багато хто з них подався слідом за коліями, декотрі загинули. Зі старої братії лишилася жменька, натомість із Переяслава, з єпископату сюди направили нових людей, аби лісова обитель не померла.

Ченці працювали щиро, відновлюючи монастир. Вони достоту не знали, де зараз війська, але їх це насправді мало цікавило – кесарю кесареве. Лише молитва і мирна праця, як і личить ченцям. Що ж до повстання коліїв, то ігумен разом із єпископом засудили кровопролиття, а разом з ними і чернеча братія.

Ця новина швидко розійшлася по краю…

Брама у монастирі була відчинена – ченцям боятися нікого. Вранішня мряка тільки-тільки почала підійматися над деревами, коли за брамою почувся тупіт кінських копит і скоро десятки вершників влетіли всередину. Ченці покидали свою роботу і почали гуртуватися біля церкви, а тут уже гайдамаки швидко взяли їх у своє коло.

Попереду був Лусконіг, він підійшов до одного з дияконів.

– Скажи мені, дияконе, чи з доброї волі, чи з примусу ви відреклися від коліїв?

Той сміливо поглянув отаманові в очі.

– Ви вояки, бунтарі, кров проливаєте. А ми послушники, служимо Господу і все мирське нам чуже. А тим більше війна