Дон Кіхот - Мігель де Сервантес Сааведра

Дон Кіхот, коли побачив це, звелів доглядачеві вдарити його, щоб роздратований лев таки вийшов із клітки.

— Я не зроблю цього, — відповів доглядач, — бо перший, кого він пошматує після удару, це буду я сам. Вашій милості, сеньйоре рицарю, слід задовольнитися тим, що було, а то був верх відваги, і не слід у друге випробовувати свою долю. Двері клітки відчинені, лев міг вийти з неї, коли б захотів, і якщо він не вийшов досі, то не вийде й цілий день. Величність душі вашої милості виявилася цілком. Жоден відважний рицар, скільки я розуміюся на цьому, не повинен робити більше, як викликати на бій і чекати супротивника на бойовищі. Коли той не з’являється, на нього лягає неслава, а рицар, що чекав, уквітчується славою переможця.

— Це правда, — сказав Дон Кіхот, — зачиняй двері, друже, і будь найкращим свідком тому, що я, як ти бачив, зробив. А саме — коли ти відчинив клітку лева, я чекав його, він не вийшов, я знову чекав, він знову не вийшов і знову ліг. Більше я нічого не повинен робити. Геть чарування, і хай Бог допоможе розумові, правді і справжньому рицарству. Зачиняй, кажу тобі, а я тим часом подам знак утікачам та відсутнім, щоб вони могли почути про цей подвиг із твоїх уст.

Доглядач послухався, а Дон Кіхот, почепивши на кінчик списа хустку, що нею витирав з обличчя сироватку, почав гукати тих, що невпинно тікали, раз у раз оглядаючись. Санчо, коли побачив білу хустку, сказав:

— Нехай уб’ють мене, коли мій пан не переміг цих хижих тварин. Бач, він гукає нас.

Всі спинилися, побачили, що сам Дон Кіхот подає їм знак, і, трохи насмілившись, почали поволі наближатись до нього, аж поки виразно почули, як він їх гукає. Кінець кінцем, вони під’їхали до самого фургона, і тоді Дон Кіхот сказав погоничеві:

— Запрягайте ваших мулів, брате, і їдьте далі. А ти, Санчо, дай два червінці, один — йому, а другий — доглядачеві, як винагороду за те, що вони затрималися через мене.

— Я дам їх із великою охотою, — відповів Санчо, — але що сталося з левами? Живі вони чи ні?

Тоді доглядач докладно й поволі розказав, як кінчилася битва, і якнайкраще змалював мужність Дон Кіхота, постать якого так налякала лева, що той не наважився і не захотів виходити з клітки, хоч двері й були довго відчинені.

Після цього фургон поїхав своєю дорогою, а Дон Кіхот, вершник у зеленім плащі й Санчо теж поновили свою путь.

Десь о другій годині вдень доїхали вони до села й до садиби дона Дієго, якого Дон Кіхот називав Рицарем Зеленого Плаща.

Проживши тут чотири дні без ніяких пригод, ранком на п’ятий день Дон Кіхот і Санчо вирушили в дальшу путь.

РОЗДІЛ XIII

про славетну пригоду із зачарованим човном

Через два дні Дон Кіхот із Санчо дісталися річки Ебри, і бачити її Дон Кіхотові було дуже приємно. Дивлячись на її береги, на прозорість та розкіш її води і повільність її течії, він думав про тисячі речей.

Їдучи вздовж річки, рицар і зброєносець помітили маленький човен, що без весел і без інших снастей стояв у затишку, прив’язаний до дерева, яке росло на березі. Оглянувшись навкруги й нікого не побачивши, Дон Кіхот хутко зіскочив із Росінанта і звелів Санчо злізти із Сірого та добре прив’язати обох тварин до якогось дерева.

На запитання Санчо про причини такого наказу Дон Кіхот відповів:

— Той човен, Санчо, що перед нами, безперечно, не може бути чимось іншим, як тільки човном. Він кличе й запрошує мене сісти в нього і поїхати допомогти якомусь рицареві чи якійсь іншій значній особі, якій загрожує велика небезпека. Це цілком відповідає духові рицарських книжок та чарівників, які в них діють і говорять. Коли який-небудь рицар зазнає лиха й може позбутися його лише за допомогою іншого рицаря, — нехай той буде хоч за дві тисячі миль, а то й більше, — то чарівники несуть його на якійсь хмарі або посилають човна, в який він сідає, і, швидше як оком мигнути, переправляють повітрям чи морем туди, де потрібна його поміч. Із такою метою, о, Санчо, поставлено й тут цього човна, і це така сама правда, як те, що тепер день.

— Якщо це так, — відповів Санчо, — і ваша милість на кожному кроці хоче втручатися в те, що, здається, має назву безглуздя, мені лишається тільки послухатись і схилити голову згідно з прислів’ям: роби те, що наказує пан, і сідай разом із ним до столу. А втім, я хочу попередити вашу милість, що, на мою думку, човен належить не чарівникам, а якимось рибалкам, що живуть біля цієї річки, де ловляться найкращі в світі річні оселедці.

Так кажучи, Санчо прив’язував тварин і з тугою на серці доручав їх підтримці й охороні чарівників.

— Вони вже прив’язані, — мовив Санчо. — Що маємо робити тепер?

— Як що? — спитав Дон Кіхот. — Сідати в човен і перерізати мотузку, якою його прив’язано, — і він стрибнув у човен.

Санчо стрибнув слідом за ним, перерізав причал, і човен поволі відійшов од берега. Побачивши себе сажнів за два від нього, Санчо почав тремтіти, бо боявся загинути, але це хвилювало його менше, ніж ревіння осла та пручання Росінанта, що силкувався одв’язатися.

Дивлячись на них, він сказав своєму панові:

— Сірий реве, бо сумує без нас, а Росінант хоче звільнитися, щоб кинутись за нами. Лишайтеся ж із миром, любі товариші, і хай божевілля, що розлучає нас, обернеться на каяття та знову нас з’єднає.

По цій мові він почав плакати так гірко, що Дон Кіхот розсердився і сказав:

— Чого ти боїшся, полохливе створіння? Чого плачеш, немов у тебе серце з масла? Хто переслідує тебе або женеться за тобою, мишача ти душе? Чи тобі чогось бракує серед цих розкошів? Хіба ти босий і йдеш пішки Ріфейськими горами? Ні, ти сидиш на лаві, наче герцог який; спокійна течія цієї чудової річки несе тебе і незабаром винесе в широке море. Ми, мабуть, проїхали вже щонайменше сімсот чи вісімсот миль, і коли б у мене були прилади, я