Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха

Ні, таке не для неї. Діти мають шанс.

— Левін, останній раз прошу…

— Пильнуй вулицю, — перервав її той. — Як почнеться — кричи й падай. Хай дивляться на тебе, більше істерики, Фаню.

— Левін…

— Все!

Малюта, порівнявшись із екіпажем, ступив крок із тротуару на вуличну бруківку.

Те, що сталося далі, пояснити не зміг ніхто.

Майже водночас із Малютою на бруківку вийшов і рішуче посунув навперейми екіпажу нічим особливим не примітний молодий чоловік у старій шинелі без погонів. Звідки він узявся — не помітив ніхто з бойовиків, і згодом Фаїна картала себе за втрату пильності. Хоча навіть якби стежила за вулицею старанно, все одно молодик у шинелі та окулярах не привернув би її уваги.

Візник, що правив екіпажем, угледів хлопця надто пізно — складалося враження, що той зараз хоче кинутися під кінські копита від нещасної любові. Натягнувши віжки, він махнув канчуком, рявкнув мало не на всю округу:

— Тпру-у-у-у! Куди ти лізеш, сучий сину! Ось я тебе!

Майнув у повітрі канчук.

Молодик ступив крок убік, виставив перед собою руку — лиш тепер Фаїна розгледіла дуло.

Стріляв він не в людей.

Три постріли, один за одним, призначалися коневі. Тварина не заіржала — здавалося, зовсім по-людськи зойкнула від несподіванки й болю, здибилася й одразу завалилася на бік, від чого запряжений екіпаж почав хитатися.

Наступної миті з протилежного боку, блискавкою майнувши повз Фаїну та Левіна, на бруківку вискочив студент, той самий, худорлявий, із коробкою шоколаду.

Широкий замах, мить — і брунатного кольору пакунок полетів просто під колеса. Студент устиг зробити два широких стрибки, як посеред Володимирської пролунав вибух.

Але за мить до того Фаїна з Левіним, що стояли до несподіваного метальника найближче й не зводили з нього очей, вхопили те, що навряд чи кинулося в очі звичайним перехожим.

Збираючись жбурнути свою коробку під екіпаж, студент рухався швидко, проте не надто зграбно. В останній момент нога підвернулася, він поточився, втратив рівновагу, намагався її втримати — і водночас не збирався більше зволікати з кидком. Тому не вийшло так, як гадалося: бомба не просто не долетіла до цілі, вона стукнулася об каміння бруківки праворуч від лівого заднього колеса. Вибух пролунав — та не зашкодив ані екіпажу, ані тим більше — його пасажирам.

Студент же — чи бойовик, перебраний студентом, — не бачив цього. Він уже мчав назад, пригнувшись, втягнувши голову в плечі й кумедно навіть із огляду на критичну ситуацію загрібаючи руками повітря. Левін рвонув було за ним. Сам поки не знаючи, для чого: дізнатися, хто він такий і чиє завдання виконує, жбурляючи бомбу в царського сатрапа, на якого група Штерна полює майже місяць, врятувати від переслідування чи затримати, вдавши із себе слухняного громадянина. Зупинила Фаїна, схопивши під руку й міцно стиснувши лікоть.

— Туди! — видихнула вона, кивнувши на бруківку.

Дія там справді розгорталася повним ходом. Над вулицею зависнув суцільний крик, воєдино злилися жіночі крики, чоловічі прокльони, дитячий вереск і груба лайка. Люди заметушилися, бажаючи врятуватися, та не знаючи напевне, звідки полетить наступна бомба, кому вона буде призначена і, головне, хто з очевидців може стати випадковою жертвою. Здавалося, в цьому Содомі спокій зберігають лише залізничник зі своєю дамою — так, ніби для обох подібне дійство було звичним, частиною повсякдення, чимось побутовим, таким, що не має значення й не викликає жодних емоцій. Якби поруч опинився досвідчений поліцейський агент, подібна поведінка парочки, котра знаходилася в максимальній близькості до місця нападу, напевне викликала б у нього підозру. Але зараз навіть тертому філерові було не до того, аби зиркати врізнобіч.

Бо візник екіпажа, намагаючись втриматися, міцно, мерт­вою хваткою вчепився у натягнуті віжки, немов збираючись не дати впасти застреленому коневі. А тим часом Євсєєв та його супутник, прозваний Левіним жабою в мундирі, вже поспіхом вибиралися назовні. Фаїні мимоволі стало шкода: ким би вони не були, ці зухвальці, але доручати таку важливу річ, як метання, зеленому юнакові, котрий явно не мав належного досвіду, — значило від самого початку провалити всю справу. Щось непереборне, нестримне штовхнуло її до бровки тротуару — виникло гостре бажання завершити справу за очевидних дилетантів.

Її випередили.

Стрілець у круглих окулярах нікуди не збирався йти. Він стояв на іншому боці вулиці, стежив за розвитком подій, котрим сам же дав старт, із дивною з огляду на момент, якоюсь зовсім дитячою цікавістю. А коли побачив, що бомба не долетіла й ціль неушкоджена, виставив руку з револьвером уперед, не звертаючи уваги на кипіння довкола себе.

Зробив крок, другий, ступив на бруківку. Але рухався не на генерал-майора Євсєєва, котрий, побачивши вірну смерть за кілька кроків від себе, незграбно й негарно присів, завалюючись при цьому на бік та безглуздо закриваючись руками, так, ніби це могло врятувати від пострілу впритул. Молодик проминув його, обігнув екіпаж з тилу. Товариш Євсєєва вибіг просто на нього. Бойовик завмер на мить, поставивши ноги на ширину плечей. Дуло дивилося просто на товстуна.

Постріл.

Відразу ж — другий.

Обидва в голову. Руки товстуна смикнулися, інстинктивно закриваючи лице. Так він і впав на брук — лицем униз, тримаючи руки перед собою.

Суддя військово-окружного суду бойовика в окулярах зовсім не цікавив. Настільки, що він дозволив генерал-майорові лишатися позад себе без страху, що той почне опиратися чи намагатися затримати його. Євсєєву теж було не до стрільця: він рачкував, ховаючись від можливого нападу й боячись стати наступною мішенню.

Тим часом звідкілясь збоку підбіг ще один озброєний чоловік, молодий, з густими вусами, в піджаку, одягненому не зовсім по жовтневій погоді, хоч справжні осінні холоди до Київської губернії ще не прийшли.

Ґудзики не застебнуті, поли розчахнуті.

Під піджаком — вишита сорочка, заправлена в штани.

Дуло з кишені піджака тягнув на ходу, першу кулю послав у неживе вже тіло товстуна, другу — вгору, піднісши руку високо. Так само вгору пальнув очкастий, водночас витягнувши з кишені та жбурнувши вгору з десяток білих аркушів. А коли перехожі, збуривши нову хвилю лементу, кинулися врозтіч, бойовики, не випускаючи зброї з рук, так само розбіглися.

Вчасно.

Аж тепер з боку Фундуклеївської та з-за рогу, з боку Прорізної, мчали городові, поправляючи на бігу свої «оселедці»[21], що били по ікрах, наввипередки з ними — агенти в цивільному, котрі вже не ховалися, витягували на бігу револьвери, фальшивими соловейками засюрчали свистки. Перехожі, що сахалися врізнобіч, заважали погоні — плуталися під ногами,