На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук
Оракул із Сіви мав рацію: менш ніж за десять років Олександр Македонський створив країну, рівної якій ще не було. Його держава простягалася від Дунаю до Інду, охопивши два континенти.
За два століття до появи Олександра Великого сіванський Оракул напророчив іще одному «бравому» вояці. У 525 р. до н. е. перський цар Камбіс із уже відомих нам Ахеменідів завоював Єгипет, перемігши військо фараона Псамметиха ІІІ. Він не здогадувався тоді, що ця перемога стане останньою в його житті.
У 524 р. до н. е. Камбіс зібрав добірне військо і рушив на південь – підкоряти країну Куш (згодом – Нубія)… Не те щоб він програв. Просто ніяк не міг знайти, з ким же битися. Нубійські племена водили Камбіса за носа, уникаючи прямих сутичок і помалу вимотуючи ворога. Нубійці досягли свого. В армії Камбіса скінчились запаси продовольства. Розпочався голод, за ним – канібалізм. Колись могутня армія розпалась на бандитські загони, з яких кожен самотужки повертався до Єгипту. Половина вояків згинула в пустелі, так і не вступивши в бій із ворогом.
Ось у цей самий час до Камбіса дійшли чутки про прокляття Оракула. Славнозвісний провидець із Сіви (далекий пращур того, з ким спілкувався Олександр Великий), дізнавшись про вторгнення персів, прокляв їхнього царя і провістив, що той не здобуде більше жодної перемоги на полі битви, а сам помре як собака. Камбіс оскаженів. Зібрав іще одне військо і послав його до Сіви з наказом заткнути пельку балакучому Оракулу, а оазу спалити дотла. Величезний караван, який налічував 50 тисяч вояків, тисячі мулів та верблюдів, попрямував на захід, у пустелю. За кілька тижнів армія Камбіса дісталася оази Фарафра, де поповнила запаси води та провіанту. Сіву від Фарафри відділяє триста кілометрів дикої пустелі. Відпочивши, караван вирушив на північний захід. Відтоді його ніхто не бачив. 50 тисяч людей безслідно зникли в Сахарі. (Найбільш імовірно, потрапили в піщану бурю, в Сахарі вона справді здатна поховати цілу армію.)
У 522 р. до н. е. мідійський жрець Ґаумата підняв повстання проти Камбіса. Почувши про це, цар заспішив до Персії – придушувати заколот. По дорозі він помер за таємничих обставин…
Щоб дістатися з оази Бахарійя до Сіви, мені довелося проїхатися шляхом зниклої армії Камбіса. На карті це виглядало безпечно і просто – від Бахарійї на захід тягнулася дорога. Я навіть не переймався, бо в легенді мапи зазначалося, що це головна (main), а не другорядна (secondary). Насправді ж, коли в Бахарійї я почав розпитувати, як дістатися до Сіви, виявилося, що дороги немає. Вона була там. Років тридцять тому. Потім її роздовбали, а те, що лишилося, засмоктали піски. Нову взялися прокладати тільки на початку двотисячних. Вибудували кілометрів вісімдесят з боку Сіви і… зупинились. Як це завжди буває – гроші закінчилися. Тепер від Сіви на схід тягнеться новеньке шосе, яке через вісімдесят кілометрів просто обривається, наче його обрубали, а з боку Бахарійї немає нічого. Таким чином, мені довелося шукати водія з повнопривідним позашляховиком, отримувати дозвіл від єгипетського уряду на поїздку в пустелю і, звісно, всюди платити, платити, платити.
Мандрівка до Сіви, певна річ, видалася цікавою. Можна було б надряпати цілий розділ. А може, й більше. Але мова зараз не про Сахару, Сіву чи берберів. У тій історії, що збираюсь вам розповісти, Сіва – лише відправна точка. Саме тут, у самісінькому серці Сахари – за 2 500 км від України, за 17 000 км від Нової Зеландії, – почалася новозеландська авантюра.
* * *
Незважаючи на тонни пересторог, якими кишів Інтернет, Сіва виявилась затишною місциною. Бербери не вирізнялися привітністю, але й не дошкуляли. Поки ти поважаєш їхні звичаї, вони поважають тебе.
У Сіві я робив дві речі: блукав запиленими манівцями, ховаючись у затінках під пальмовим віттям, і писав. День починався зі сніданку в кафе під навісом зразу напроти готелю (млинці, банани, склянка свіжого апельсинового соку), після чого я йшов тинятися оазою, забираючись у найдальші гаї, що заступали селище від брижуватих дюн. Прогулянка тривала кілька годин. Об одинадцятій відкривався заклад бербера Абдул-Мубді – щось на кшталт інтернет-кав’ярні, в сіванському розумінні. Він розташовувався віддалік поселення, у західній частині оази, обабіч ґрунтівки, що вела до гарячих джерел. Я йшов туди, вмикав нетбук і починав працювати. Сигнал мережі був слабкий, часом переривався, та все ж мені вдавалося почитати новини і переглянути пошту.
Абдул-Мубді я майже не бачив. Більше спілкувався з його дружиною – смаглявою алжиркою цілком європейської зовнішності. Коли завітав до кав’ярні вдруге поспіль, вона запропонувала мені обід. Відтоді я по півдня просиджував на веранді Абдул-Мубді: писав, обідав і нишпорив у Інтернеті.
Господарство Абдул-Мубді з боків оточене щільними пальмовими дібровами. Ближче до вечора, втомлюючись від писання, я змушував себе перериватися. Відставляв нетбук убік, виходив з веранди і, заклавши руки в кишені, бродив між пальмами. Розганяв застоялу кров. Вертаючись із прогулянки, кілька хвилин виділяв на перегляд пошти й новин. Зазвичай я обмежуюсь читанням заголовків статей (інакше існує великий ризик застрягнути на сайті надовго – Інтернет, зараза, надає тисячу і один спосіб створити видимість корисної робити). Тож увечері 23 січня все було як завжди: обід, кілька годин роботи над книгою, прогулянка, читання заголовків на сайті www.korrespondent.net. Я вже готувався відновити роботу над романом, коли раптом погляд затримався на нещодавно доданій новині: «Новозеландець виграв
