Ольга Токарчук. Останні історії - Ольга Токарчук
— Останні двері ліворуч.
Потім із псом зникає в кухні.
У лазничці вогко й холодно. На підлозі стоїть електричне піддувало — вентилятор стартує неохоче, тяжкувато і скреготливо.
У невеликому дзеркалі над краном Іда розглядає своє обличчя. Жодних ран, але обличчя змінене, може, це через слабке світло, яке тут всюди. Обличчя не здається їй чужим, але іншим, таким, що не заслуговує на увагу, розпливчасте — предмет, який бачиш щодня, знуджені очі повільно і систематично перестають його зауважувати. Вона торкається поверхні дзеркала, обличчя ховається за пальцями, потім повертається, якесь ніяке, невиразне, Іда систематично торкається своїх пліч, живота, перевіряє твердість грудної клітки, м’якість шиї — чи нічого не зламала, чи нічого не болить, не тривожить.
Ноги, ступні, коліна, стегна, промежина, сідниці. Тиша.
Бачить себе. Волосся до пліч, пряме, сивина прихована під фарбою “природний колір” Wella або Schwarzkopf номер п’ять нуль, здається, світла шатенка — до такого кольору за тривалі роки вже призвичаїлася шкіра обличчя. Шия — вся у кільцях, ніби охоплена кількома тоненькими ниточками. Не вдалося зупинити того процесу кільцювання, не допомогли жодні креми, ні масажі. Плечі стали вужчі, тендітніші, тканина, що їх вкриває, зів’яла і тепер, за силою тяжіння почала мандрувати вниз, у затишніші місця. Груди — вже рідко звертає на них увагу — набули форми сльози, краплі, зробленої з м’якої делікатної замші. І тепер вона це бачить — ціле тіло тяжіє до землі, ніби всі його частини відчули себе втомленими і спокійно відмовилися від щоденних сутичок зі земною гравітацією. Так, — каже тіло, — здаюся, йду тобі назустріч, уже не борюся з тобою, в’яну, хилюся, горблюся, падаю на коліна й нарешті притискаюся животом, обличчям і стегнами до землі; розкидаю руки: поглинь мене, дозволь мені просочитися, розчинитися, перетворитися на частинки рідини, сплинути вниз і там залишитися.
Іда торкається до грудей, там, де під ребрами — серце. Вважає, що це хворе серце і через нього вона помре. Добре знати ціле життя від чого помреш. Час до часу, невідомо з якої причини, відбуваються тренування.
Починається від того, що серце у грудях тремтить. Серце кидається там, як замкнена в коробочці бджола, яка наосліп вдаряється об стінки, дзижчить і гуде, поки не впаде від виснаження. Це триває кільканадцять секунд, не довше, а потім серце не б’ється хвилинами. Іда лежить тоді в темряві, бо це найчастіше діється вночі. Пробна смерть — раптова біла тиша, страх з’являється тільки тоді, коли серце здригнеться, він є наслідком руху, тремтіння, ритму збиву. Емоція завжди є наслідком якогось стану тіла, ніколи навпаки, — виявляє Іда. Коли серце нерухоміє — страх зникає. Мусить тоді засвітити нічника, бо їй цікаво, чи це можливо, що серце цього разу справді зупинилося, що це не марево, не істерика чи іпохондрія. І чи це означає, що вона померла. Пучками пальців у маленькій заглибині вздовж вен знаходить знайоме місце. Там нічого не пульсує, ніщо не зрушує гладкої теплої шкіри. Серце справді зупиняється.
“Знаєте, пані, що це неможливо, щоб серце зупинилося. Напевно, вам здалося”, — каже молоденька медсестра, коли записує результати в картку. Але в її погляді з’являється мимовільна повага, якою обдаровують те, чого до кінця не розуміють.
Тепер Іда сидить у приймальні й пальцями лівої руки охоплює зап’ястя. Вони ідеально пасують: зап’ясток якраз вміщується у кільці, яке творять великий і вказівний пальці. Торкається півкруглої кістки, властиво, кісточки, яка стирчить під шкірою, як кулька. “Як називається ця кістка, і що вона має зі мною спільного?”, — думає Іда. Вона зла, бо лікар запізнюється. В якому сенсі ця кістка, назви якої Іда не знає, призначення якої не розуміє, є нею? Чи без тієї кістки і далі була би собою? Без якого органу не могла би бути собою? Серця? Мозку? Треба запитати лікаря.
Уявляє собі нутрощі свого тіла, ніби воно — герой освітнього фільму, який показують дітям на уроках біології: “Твоя шкіра” або “Як працює мозок людини”. Завжди бачить їх набагато збільшеними, складаються зі страхітливих клітин, пульсуючих частинок, фрагментів чогось більшого, до чого не можна було би навіть додуматися. Її тіло складається з таємничих ям і опуклостей, шарів, що лежать один на одному, м’ясистих туб, блискучих поверхонь, актинієподібних створінь. Воно таке саме чуже, як дно моря, як кораловий риф, заселений виродженими і шокуючими створіннями.
Це матка — темний тунель, а в його кінці у (кривавих, повнокровних) складках м’яса видно маленьку жовтувату краплю, яка — подібна на перлину — висковзує назовні й падає тим тунелем і вже за мить, з жалю, його м’ясисті стіни лущаться, опадають кривавими шматками і перетворюються на тисячі липких крапель крові. Серце — дивовижний конгломерат м’ясистих смужок, пружних і еластичних. Ритм, у якому б’ється — це ритм копуляції. Кожен такт народжує мить, яка відразу ж помирає. Маленька безколірна бульбашка, що лускає, поки встигнеш на неї подивитися.
Вийти просто зі стерильних приміщень на спекотну вулицю і закричати: “Не вірте лікарям!” Не думайте, що колись якийсь з них скаже щось справді важливе. Бережіться, їхнє знання вдаване і насправді нагадує гру невігласів. А йдеться про те, щоб у відповідний момент відірвати погляд від паперів чи від слухавки стетоскопа, притиснутого до чужого тіла і за коротку мить уже контролювати ситуацію: я знаю про твоє тіло те, чого ти не знаєш, хоч я і не є тобою, знаю щось, чого ти не розумієш. Нас розділяє знання. Я знаю, бо я не є тобою. Ти не можеш нічого знати про себе, бо можна пізнати тільки те, що не є нами самими. Так це виглядає. Справді маєш тіло, але нічого про нього не знаєш. Я знаю про нього все, бо воно таке саме, як інші тіла, які я давно вже пізнав, які обмацував з голови до п’ят, заглядав досередини, розтинав в уяві на дрібненькі шматочки, щоб
