Не вурдалаки - Світлана Талан
Пам’ятаю, як поспіхом відступали німці. Прокидаємось вночі від страшенного гуркоту та шуму.
– Що це? – запитую злякано.
– Німці відступають, – радісно каже мама.
А потім нам довелося ще три дні сидіти в окопі, бо німці познімали дроти на стовпах і почали підривати бомби на своєму аеродромі, що розташовувався у нас за селом. Це був вересень сорок третього року.
Молитви наші дійшли до Бога, і тато, контужений, поранений, але живий повернувся додому. Матері він привіз якесь картате плаття, а мені – віскозну хустку та кофтинку з коротенькими рукавчиками в червону і білу квіточку.
У школу я пішла у сорок четвертому році, коли ще тривала кровопролитна війна. Вдягнути не було чого, але Тьотя пошила мені плаття з невибіленого полотна. Потім його пофарбували у червоний колір. Скільки ж то було радощів! Як мені заздрили мої молодші! До школи я йшла, не знаючи жодної букви, не вміючи рахувати. Але яка була жага знань! Класи були переповнені, у них було більш ніж по сорок учнів. Серед нас було багато переростків, бо за окупації школа не працювала. За старими партами ми сиділи по троє. Чорнила не було, тому його самі робили з ягід бузини або соку червоного буряка. Зошитів теж не було, то писали де прийдеться: між рядками старих газет та на клаптиках паперу. Мені ж у нагоді стали канцелярські книги, які батько прислав з фронту. А ми в цей час співали пісні про Сталіна, в читанці на першій сторінці був портрет Леніна, на другій – Сталіна. Під ним красувався напис: «Спасибі Сталіну за наше щасливе дитинство». На уроках ми розучували пісні про Сталіна:
З піснею про Сталіна
Починаєм день,
Кращих ми не знаємо
На землі пісень.
Або ще така:
Із-за гір та з-за високих
Сизокрил орел летить.
Не зламати крил широких,
Того льоту не спинить.
І ми щиро вірили в те, що Сталін дуже піклується про нас, дітей, як піклується рідний батько. Тому на свята Жовтневої революції, Перше Травня, День Перемоги старші хлопці йшли до лісу та приносили барвінок – вічнозелений плющ. А дівчатка в’язали вінки, робили квіти з кольорового паперу, прикріпляли квіти до вінків і прикрашали ними портрети Леніна та Сталіна.
На весь клас була одна лампа, було погано видно, особливо взимку. Але я дуже старалася і вчилася на відмінно. На все життя я запам’ятала першу свою вчительку Надію Іванівну. Вона була молода, дуже вродлива і мала довгу чорну косу, яку заплітала та іноді вкладала вінком на голові. Для мене вона одразу ж стала ідеалом, бо була дуже велична, гарна і добра. З першого класу я захотіла стати, як вона, вчителькою.
Коли прийшла зима, то стало холодно, і мені вирішили пошити чи то труси, чи гамаші, щоб було у чому ходити до школи. Але тканини не було, і Тьотя пошила мені їх зі старої драної ковдри. Гумки не було, тож щоб штани не сповзали донизу, Тьотя пришила до них одну підтяжку. Штани виявилися дуже колючі й мені не сподобалися. Кожного ранку мама будила мене раніше, щоб вдягти ті штани.
– Доню, треба вдягати штани, – казала мати. – Бо змерзнеш.
– Не буду! – одразу ж починала плакати я. – Вони кусаються!
– Треба, бо застудишся, – вмовляла мене мати.
– Нехай! – лементувала я. – Нехай застуджуся, але не буду їх вдягати!
– Захворієш!
– Ну то й що?! – не вгамовувалася я.
– Тоді ти не зможеш ходити до школи.
– Як це? – Я переставала хлипати.
– А ось так! Будеш хвора лежати на печі, доки не одужаєш, а інші дітки будуть ходити в цей час до школи.
– А на моєму місці ніхто не буде сидіти? – розмазуючи сльози по обличчю, запитувала я маму.
– Хтозна! Прийде новачок до класу, то де ж йому сидіти?
Колючі штани, але дуже до школи хочеться! Зітхала та вдягала їх, а наступного ранку починалося все спочатку.
З плаща-палатки Тьотя пошила мені пальто. Щоб було тепліше, замість вати набили його клоччям із конопель. Також мені пошили бурки. Взимку вечорами при світлі каганця, коли я вже навчилася читати, мама і Тьотя пряли, а я читала. Всі попритихають, а я читаю «Муму» Тургенєва. Але найбільше всім подобалась казка «Сіренька качечка» про те, як вона була поранена і не змогла з усіма полетіти у вирій. Читаю і плачу, а зі мною плачуть усі в хаті. Можливо, тому я все життя люблю тварин і не можу зарізати навіть курки.
Навесні всіх жінок збирали у полі. Туди вони приводили своїх корів, щоб орати колгоспну землю. Одна жінка спереду тягне корову, а інша, позаду, – плуга. А вдома, щоб зорати город, ми, діти, впрягалися й тягли його за собою, а мати ходила за плугом.
Багато дітей, закінчивши чотири класи, змушені були залишити навчання та йти працювати. У мене був дуже великий потяг до знань, то батьки вирішили, що мені треба ходити до школи далі.
…Якщо заглянути до словника іншомовних слів, то слово «кок-сагиз» тлумачиться як багаторічна рослина родини складноцвітих, каучуконос. Моє покоління знає про цю рослину не з книжок. Вона була виведена штучно з усім відомої кульбаби, лише в її коренях було більше речовини, з якої виготовляли потрібну країні гуму. Ми ж, діти, збирали пушок з рослини, де було насіння. Вивели цю рослину у тридцять шостому році, а я почала ходити збирати пушок після першого класу. Для цього Тьотя пошила мені полотняний мішок із зав’язками через шию. Збирали двома руками, складали у мішечки, а ввечері йшли здавати ланковій до клуні. Там вона його зважувала та вела облік. Частенько ми з Валею прокидалися рано і до школи встигали збігати на поле і назбирати пушку з чужої ланки, а після школи вже йшли на свою.
Напроти нас стояла хата, де, як розказували люди, у голод тридцять третього року донька зарубала свою матір, м’ясо посолила та склала до бочки.
– А ти знаєш, де вона голову матері поділа? – якось спитала Валя.
– Звідкіля мені знати?
– Вона її віднесла до клуні!
– Та йди ти!
– Не віриш – спитай моєї бабці.
– До якої клуні? – запитую я, відчуваючи, що вже стає лячно.
– До
