Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

— Ah! Oh! — сказали різні голоси.

— Capital![84] — по-англійському сказав князь Іполит і заходився бити себе долонею по коліну. Віконт лише знизав плечима.

П'єр урочисто подивився поверх окулярів на слухачів.

— Я тому так кажу, — говорив він далі одчайдушно, — що Бурбони втекли від революції, полишивши народ на анархію; а лише Наполеон умів зрозуміти революцію, перемогти її, і тому для загального добра він не міг зупинитися перед життям однієї людини.

— Чи не хочете перейти до того столу? — сказала Анна Павлівна. Та П'єр, не відповідаючи, продовжував свою промову.

— Ні, — казав він, дедалі більш запалюючись. — Наполеон великий, тому що він став над революцію, поборов її зловживання, зберігши все хороше — і рівність громадян, і свободу слова та друку — і лише тому здобув владу.

— Так, якби він, узявши владу, не користуючись нею для вбивства, віддав її законному королю, — сказав віконт, — тоді б я назвав його великою людиною.

— Він би не міг цього зробити. Народ віддав йому владу лише для того, щоб він звільнив його від Бурбонів, і тому, що народ вбачав у ньому велику людину. Революція була великою справою, — продовжував мсьє П'єр, виказуючи цим одчайдушним і задирливим вставним реченням свою велику молодість та бажання все якнайскоріше висловити.

— Революція і царевбивство велика справа?.. Після цього… та чи не хочете перейти до того столу? — повторила Анна Павлівна.

— Contrat social[85], — з лагідною усмішкою сказав віконт.

— Я не кажу про царевбивство. Я кажу про ідеї.

— Так, ідеї грабунку, вбивства і царевбивства, — знову перебив іронічний голос.

— Це були крайності, звичайно, але не в них усе значення, а значення в правах людини, в емансипації від забобонів, у рівності громадян: і всі ці ідеї Наполеон зберіг у всій їх силі.

— Свобода і рівність, — презирливо сказав віконт, наче наважившись, нарешті, серйозно довести цьому юнакові всю дурість його промов, — усе гучні слова, які давно вже скомпрометувалися. Хто ж не любить свободи і рівності? Ще спаситель наш проповідував свободу і рівність. Хіба після революції люди стали щасливішими? Навпаки. Ми хотіли свободи, а Бонапарте знищив її.

Князь Андрій, усміхаючись, поглядав то на П'єра, то на віконта, то на господиню. В першу хвилину П'єрової вихватки Анна Павлівна жахнулася, хоч була звична до вищого світу; але коли вона побачила, що, незважаючи на блюзнірські промови, які виголосив П'єр, віконт не втрачав самовладання, і коли вона переконалася, що зам'яти цих промов уже не можна, вона набралася сили і, приєднавшись до віконта, напала на промовця.

— Mais, mon cher m-г Pierre[86], — сказала Анна Павлівна, — як же ви пояснюєте велику людину, яка могла стратити герцога, нарешті, просто людину, без суду й без провини?

— Я б спитав, — сказав віконт, — як monsieur пояснює вісімнадцяте брюмера? Хіба це не ошуканство? C'est un escamotage, qui ne ressemble nullement à la manière d'agir d'un grand homme[87].

— А полонені в Африці, яких він повбивав? — сказала маленька княгиня. — Це жах! — І вона пересмикнула плечима.

— C'est un roturier, vous aurez beau dire[88], — сказав князь Іполит.

Мсьє П'єр не знав, кому відповідати, оглянув усіх і усміхнувся. Усмішка в нього була не така, що зливається з неусмішкою, як у інших людей. У нього, навпаки, коли приходила усмішка, то раптом, миттю зникало серйозне і навіть трохи понуре обличчя і з'являлося інше — дитяче, добре, навіть дурнувате і нібито перепрошуюче.

Віконтові, який бачив його вперше, стало ясно, що цей якобінець зовсім не такий страшний, як його слова. Всі замовкли.

— Як ви хочете, щоб він усім відповідав разом? — сказав князь Андрій. — До того ж у вчинках державної людини треба розрізняти вчинки приватної особи, полководця чи імператора. Мені так здається.

— Авжеж, певна річ, — підхопив П'єр, зрадівши, що йому виступає підмога.

— Не можна не визнати, — говорив далі князь Андрій, — Наполеон як людина великий на Аркольському мості, в госпіталі в Яффі, де він чумним подає руку, але… але є інші вчинки, які трудно виправдати.

Князь Андрій, явно бажаючи пом'якшити незграбність П'єрових слів, підвівся, збираючись їхати і даючи знак дружині.

Раптом Іполит встав і, знаками рук зупиняючи всіх і просячи присісти, заговорив:

— Ah! aujourd'hui on m'a raconté une anecdote moscovite, charmante: il faut que je vous en régale. Vous m'excusez, vicomte, il faut que je raconte en russe. Autrement on ne sentira pas le sel de l'histoire[89].

І князь Іполит почав говорити по-російському з такою вимовою, з якою говорять французи, пробувши з рік у Росії. Всі припинилися: так піднесено, наполегливо вимагав князь Іполит уваги до своєї історії.

— В Moscou є одна пані, une dame. І вона дуже скупа. Їй треба було мати два valets de pied [90] за карета. І дуже великий на зріст. Це було її смак. І вона мала une femme de chambre[91], ще великий зросту. Вона сказала…

Тут князь Іполит задумався, видно, насилу добираючи тями:

— Вона сказала… ага, вона сказала: «Дівчино (à la femme de chambre), одягни livrée[92] і поїдемо зі мною, за карета, faire des visites»[93].

Тут князь Іполит пирхнув і зареготав значно раніш за своїх слухачів, що справило невигідне для оповідача враження. Проте багато хто, і в тому числі літня дама і Анна Павлівна, усміхнулися.

— Вона поїхала. Ненацька зробилась великий вітер. Дівчина загубила капелюш, і довге волосся розчесалося…

Тут він не міг уже більш триматися і став уривчасто сміятись і крізь цей сміх промовив:

— І весь світ дізнався…

Тим анекдот і закінчився. Хоч і незрозуміло було, для чого він його розповідав і для чого його треба було розповісти неодмінно по-російському, проте Анна Павлівна й інші оцінили світську люб'язність князя Іполита, який так приємно закінчив неприємну і нелюб'язну вихватку мсьє П'єра. Розмова після анекдота розсипалася на дрібні, незначні балачки про наступний та про минулий бал, про спектакль, про те, коли і де хто побачиться.

V

Подякувавши Анні Павлівні за її charmante soirée[94], гості стали розходитись.

П'єр був незграбний. Товстий, вищий, ніж звичайного зросту, широкий, з величезними червоними руками, він, як кажуть, не вмів увійти до салону і ще менше умів з нього вийти, тобто перед виходом сказати що-небудь особливо приємне. Крім того, він був неуважливий. Встаючи, він замість свого капелюха захопив трикутного капелюха з генеральським плюмажем і