Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Пізніше я чув, як співають цей гімн під час корабельної аварії. Я до сьогодні повторюю ці бездарні віршики з такою ж насолодою, як вірші Гомера; мадонна в неоковирному вінці й синьому шовковому платті з срібною торочкою викликає в мені більше благочестя, аніж мадонна Рафаеля.
Якби ця мирна «Зірка морів» могла вгамувати бурі мого життя! але мені з самого дитинства судилося життя, повне тривог; доля моя уподібнила мене арабській пальмі: ледве стеблинка моя пробилася крізь скелю, як на неї налетів дужий вітер.
‹Товариш дитячих ігор Шатобріана Жеріль; їхнє проводження часу›
6Лист пана Пак’є. – Дьєпп. – Зміни в моєму вихованні. – Весна в Бретані. – Історичний ліс. – Пелагічні рівнини. – Захід місяця над морем
Дьєпп, вересень 1812 року
4 вересня 1812 року я одержав листа від префекта поліції пана Пак’є:
«Пан префект поліції просить пана де Шатобріана взяти на себе труд прийти до нього в кабінет або сьогодні близько четвертої години пополудні, або завтра о дев’ятій ранку».
Префект поліції хотів сповістити мене, що мені слід покинути Париж. Я знайшов прихисток у Дьєппі – спочатку він мав назву Бертвіля, а пізніше був перейменований у Дьєпп; новій назві вже понад чотириста років, і походить вона від англійського слова deep – глибокий. У 1788 році я стояв тут з другим батальйоном свого полку: замешкати в цьому місті з цегляними будинками і крамницями, що торгують слоновою кісткою, в цьому місті з чистими і світлими вулицями означало для мене повернутися в дні молодості. На прогулянках шлях мій пролягав повз руїни замку Арк, від якого залишилась купа уламків. У Дьєппі досі пам’ятають, що тут народився Дюкен. Якщо я лишався вдома, то милувався морем; сидячи за столом, я бачив те саме море, що було свідком мого народження і що омиває береги Великої Британії, де я так довго жив у вигнанні: погляд мій линув по хвилях, які принесли мене до Америки, повернули до Європи і провели до берегів Африки та Азії. Привіт тобі, о море, колиска моя і портрет! Я хочу розповісти тобі продовження моєї історії: якщо я скажу неправду, твої хвилі, що супроводили мене все життя, викриють обман перед лицем прийдешніх поколінь.
Матуся не полишала надію дати мені класичну освіту. Можливо, ремесло моряка «йому не сподобається», говорила вона; про всяк випадок, вона вважала за благо підготувати мене до іншої діяльності. Як жінка святоблива, вона мріяла про духовну кар’єру для сина. Тому вона запропонувала підшукати колеж, де мене навчили б математики, креслення, військового ремесла та англійської мови; про латину і грецьку вона не згадувала, щоб не налякати батька, але вона збиралася вчити мене і цих двох мов, спочатку таємно, потім, коли я зроблю успіхи, відкрито. Батько схвалив її намір: було вирішено віддати мене до дольського колежу. Місто Доль було вибране тому, що воно лежить на шляху із Сен-Мало в Комбурґ.
Дуже холодної зими, яка передувала моєму ув’язненню до колежу, в нашому будинку сталась пожежа; мене врятувала старша сестра: вона винесла мене з вогню. Пан де Шатобріан покликав дружину до себе в замок: навесні ми вирушили в дорогу.
Весна у Бретані м’якша, аніж в околицях Парижа, і настає тижнів на три раніше. П’ятірко птахів, що сповіщають її: ластівка, іволга, зозуля, перепелиця і соловей – прилітають разом з морським вітерцем, що гуляє над затоками армориканського півострова. Луки рясніють стокротками, братками, жонкілями, нарцисами, гіацинтами, жовтцями, анемонами, які квітнуть на пустищах навколо церкви Сан Джованні ін Латерані і Святого Єрусалимського Хреста в Римі. Галявини прикрашені високими султанами папороті; поля дроку й улексу виблискують, немов усипані золотистими метеликами. Огорожі, поблизу яких завжди повно суниць, малини і фіалок, увиті глодом, жимолостю, ожиною, чиї бурі пагони гнуться під вагою листя і плодів. Усе кишить бджолами і птахами; діти на кожному кроці натикаються на стільники і гнізда. У затишних куточках ростуть, немов у Греції, дикі мирт і олеандр; зріють фіги, немов у Провансі; яблуні, усипані карміновими квітками, нагадують пишні букети сільських наречених.
У XII сторіччі там, де нині стоять міста Фужер, Ренн, Бешрель, Дінан, Сен-Мало і Доль, ріс Брешеліанський ліс. Там франки билися з мешканцями Доммонеї. Вас розповідає, що там жила дика людина, било Берантонське джерело і зберігалася золота чаша. Історичний документ XV сторіччя «Звичаї та обичаї Бресильєнського лісу» підтверджує свідчення, що міститься в «Романі про Ру»: ліс цей, говорять «Звичаї та обичаї», великий і просторий, «є там чотири замки, сила-силенна мальовничих ставків, чудові мисливські угіддя, де не водяться ні отруйні гади, ані мошкара, дві сотні високих дерев і стільки ж джерел, серед яких джерело Белантон, поблизу якого здійснив свої перші подвиги лицар Понтюс».
Край цей і дотепер зберіг свій первозданний вигляд: порізаний лісистими ярами, він здалеку здається густою дібровою і нагадує Англію: раніше тут жили феї, а я, як ви побачите, зустрів тут свою сильфіду. Вузькими видолинками течуть маленькі річечки. На їхніх диких берегах ростуть дерева, що пускають загострені молоді пагони. Уздовж моря стоять маяки, дозорчі вежі, дольмени, романські споруди, руїни середньовічних замків, дзвіниці епохи Відродження: біля підніжжя всіх цих споруд хлюпочуть морські хвилі. Пліній говорить про Бретань: півострів, що дивиться в океан.
Між морем і суходолом розлягаються пелагічні рівнини, хистка межа двох стихій: польовий жайворонок літає тут поряд із жайворонком морським; плуг борознить землю, а за два кроки від нього човен борознить воду. Мореплавець запозичує слова у пастуха, пастух висловлюється мовою мореплавця: матрос говорить про баранці хвиль, пастир – про хвилі овечої вовни. Різнобарвні піщані обмілини, усіяні мушлями, фукуси, торочки сріблястої піни тягнуться уздовж золотистої або зеленої крайки пшеничних полів. Не пам’ятаю, на якому з островів Середземного моря я бачив барельєф із зображенням нереїд, що прикрашають гірляндами поділ плаття Церери.
Але найчудовіше у Бретані – це місяць, що сходить над землею, а вдосвіта занурюється в море.
Волею Бога місяць – володар безодні; як і сонце, він іноді ховається за хмарами, випускає пару, випромінює промені й наділяє предмети тінню, але, на відміну від сонця, він покидає землю не сам; його супроводжує почет зірок. У моїх рідних краях, йдучи з небосхилу, він усе глибше поринає в мовчання, передаючи його морю; незабаром він наполовину ховається за обрієм, западає в сон, хилить голову і зникає в м’якій перині хвиль. Світила з королівського
