Віднайдений час - Марсель Пруст
Та оскільки ми живемо відрубно від інших людей, оскільки найглибші наші почуття, як-от моя любов до бабусі чи до Альбертини, ідуть по кількох роках у непам’ять, оскільки вони стають для нас уже тільки незрозумілим словом, оскільки ми можемо говорити про цих померлих зі світськими людьми, в яких і далі любимо бувати, хоча все, що ми кохали, померло, — то як і є спосіб навчитися розуміти тамті забуті слова, ми повинні застосувати цей спосіб, хоча б на те, аби зразу ж накреслити їх універсальною мовою: вона принаймні збережеться і створить із тих, хто одійшов, із найщирішої їхньої сутности, вічний набуток для всіх душ. А якщо ми подужаємо з’ясувати цей закон зміни, що зробив для нас незрозумілими ті слова, то чи наша ґанд-жа не стане тоді новою силою?
А втім, наш твір, підшитий нашими гризотами, можна тлумачити, з уваги на нашу будучину, як сумну заповідь терпіння або як щасливу заповідь потіхи. Справді, якщо ми кажемо, що любощі та болещі прислужилися поетові, допомігши вибудувати свій твір, і якщо незнайомі жінки, ні сном ні духом про це не відаючи, — та зі злости, а та на посміх — доклали, кожна зосібна, свій камінь до споруди пам’ятника, якого не побачать, ми скажемо, не подумавши гаразд, що життя письменника не скінчилося з його твором, що та сама природа, яка послала йому стільки мук, засіявши ними його книжку, житиме надалі, хоча його твір буде завершено, і запалить у ньому любов до інших жінок за дуже схожих обставин, якщо тільки час не надасть усьому цьому трохи іншого характеру, не змінить обставин і самої теми, нашого любовного апетиту і нашої опірности болеві. З цього погляду твір можна розглядати як нещасливе кохання, неодмінну заповідь інших любовних невдач; це приведе до того, що життя уподібниться до твору, і поетові, властиво, можна буде вже його не списувати, так непомильно він знайде у вже написаному передбачений обрис прийдущого. Отож моє кохання до Альбертини, хоч би як від нього різнилося, уже жило в моєму коханні до Жільберти, серед тих щасливих днів, коли Альбертинина тітка уперше вимовила при мені її ім’я і накреслила її портрет, а я і в голові собі не покладав, що це заміркувате зерно закільчиться й окриє розростом усе моє життя.
Але, з другого погляду, твір — це заповідь щастя, бо він навчає нас, що в кожному коханні вселюдне обіймається з осібним, і вчить нас переходити від другого до першого завдяки своєрідній гімнастиці — вона зміцнює нашу опірність смуткові, радячи занедбувати його причину, аби поглибити його сутність. Справді, — як малося мені відчути на собі навіть у момент, коли ми кохаємо і коли страждаємо, — якщо наше покликання, зрештою, набуде реальної форми, в години праці у нас з’являється таке виразне відчуття, що кохана істота розчиняється в ширшій реальності, аж ми хвилинами забуваємо про неї; кохання завдає нам під час праці не більшої муки, ніж завдала б нам суто тілесна болячка, з якою кохана особа не має нічого спільного, наприклад, щось пов’язане з серцем. Щоправда, вся суть у часі, і ефект буде протилежний, якщо до роботи сісти трохи згодом. Бо ті, кому через свою злосливість і нікчемство вдалося, усупереч нам, знівечити наші ілюзії, звели б себе нанівець і відокремилися від виплеканої нами любовної химери, якщо ж ми в цей час заходимося творити, душа наша знову зведе їх на постамент, ідентифікуючи себе для потреб самоаналізу з істотами, які могли б нас кохати; тоді література, вернувшись до праці, уже вільної від любовної ілюзії, продовжить віку згаслим почуттям.
Певна річ, нам треба ще раз пережити нашу незвичну муку з відвагою лікаря, який знову робить сам собі небезпечний укол. Але водночас слід осягнути це страждання розумом, узагальнити його, завдяки чому ми почасти вирвемося з його об-ценьок, знайдемо тих, хто співчуває нашому болеві, не чужому тепер навіть певній радості. Там, де життя заганяє в суточки, розум проломлює мур, бо як нема ліку на кохання без взаємности, ми вивільнюємося, прийнявши страждання з усіма його наслідками, хоч би ті й не були для нас таємницею. Розум не знає зачарованого кола безнадійного життя.
Отож я мусив таки погодитися, якщо ніщо не може тривати, не ставши вселюдним, і якщо дух в’яне, замкнений сам у собі, погодитися з думкою, що навіть колись найдорожчі для письменника істоти, зрештою, тільки позували йому як маляреві.
У коханні наш щасливий суперник, тобто наш ворог, є нашим доброчинцем. Він надає істоті, здатній будити в нас тільки безлику жагу, величезної вартости, — вона їй чужа, але ми таку вартість їй приписуємо. Якби ми не мали суперників, розкоші не перетворювалися б на любов. Якби ми їх не мали або якби не вірили, що їх маємо. Зовсім не обов’язково, щоб вони існували направду. Для нашого добра досить навіть ілюзорного життя, яким наділяють примарних суперників наші підозри, наші ревнощі.
Часом, коли болісна скіпка сиділа в нас у вигляді шкіцу, находила нова хвиля ніжности, нова хвиля страждання, дозволяючи викінчити його, наповнити змістом. Плакати за такими великими і корисними гризотами не випадає: їх не бракує, вони не змусять на себе довго чекати. Але треба з них чимхутчій скористатися, бо вони не тривають довго: ми або тішимося, або, як вони надто сильні, а серце починає хлянути і знемагати, помираємо. Тільки щастя цілюще для тіла, зате гризота сталить дух. А втім, хіба вона не відслонює нам щоразу певного закону, а саме що не менш потрібна для нас річ — щораз, як ми хочемо вернутися до правди, — змусити себе трактувати речі поважно, за кожним разом виполюючи в собі бур’ян звички, скепсису, легковажности чи байдужосте. Хоча ця правда, несумісна зі щастям і здоров’ям, не завжди сумісна і з життям. Урешті-решт гризота вбиває. З кожною новою надто сильною прикрістю ми відчуваємо, як набрякає ще одна жила, плетучи ще один смертельний закрут на скроні або під оком. Отак звільна ліпляться оті страшні, спустошені лики старого Рембрандта, старого
