Заїр - Пауло Коельо

Це вже була її Персональна Історія.

– Те саме сталося і з вашою жінкою, – сказав білявий хлопець, з пірсингом у губі. – Вона теж покинула дім. Певно, тому, що їй весь час доводилося прикидатися радісною й задоволеною?

І тут згадали про мою дружину? Невже й тут вона дала комусь просякнутий кров’ю клапоть тканини?

– Вона теж страждала, – засміялася Лукреція. – Та наскільки нам відомо, вона не страждає більше. Ось вам справжня мужність!

– А що моя дружина робила тут?

– Супроводжувала монгола з його дивними уявленнями про любов, які ми лише тепер починаємо розуміти. Ставила запитання. І розповідала про себе. А одного дня перестала ставити запитання й розповідати про себе: сказала, що стомилася протестувати. Ми їй запропонували, щоб вона все покинула й пішла з нами, ми тоді планували податися в Північну Африку. Вона подякувала нам, сказала, що в неї інші плани і вона поїде в протилежному напрямку.

– Ви не читали його нову книжку? – запитала Анастасія.

– Мені казали, вона надто романтична, це не мій смак. Коли ми нарешті купимо наш улюблений наркотик – горілку?

Люди обминали нас, ніби ми були самураями, які увійшли в село, бандитами, що захопили місто на американському Заході, варварами, які вдерлися в Рим. І хоч ніхто з цих молодих людей не робив жодних погрозливих жестів, агресивність була в їхньому одязі, в пірсингу, в розмовах на високому рівні гучності, у відмінності. Нарешті ми дійшли до крамниці, в якій можна було купити спиртні напої. На мою превелику прикрість і невдоволення вони увійшли туди всім гуртом і стали нишпорити по полицях.

Кого з них я знав? Лише Михаїла: і то я не міг бути певним, що його історія правдива. А якщо вони були спроможні красти? Якщо хтось має зброю? Я перебуваю в цій групі – чи складуть на мене відповідальність за їхню поведінку як на особу найстаршу?

Чоловік біля каси знову й знову поглядав на дзеркало, приладнане на стелі невеликої крамнички. Група, знаючи, що він стривожений, розійшлася по всіх кутках, вони перемовлялися між собою жестами, напруга зростала. Щоб якомога швидше покінчити з цією ситуацією, я схопив три пляшки горілки і швидко попрямував до каси.

Жінка, яка платила за пачку сигарет, зауважила, що в її часи в Парижі була богема, були митці, але не було ватаг обшарпанців, що погрожували всім без винятку. І запропонувала касирові викликати поліцію.

– Я переконана, за кілька хвилин тут може статися щось дуже погане, – тихо сказала вона.

Касир був переляканий цим вторгненням до його маленького світу, який коштував йому багатьох років праці й де, можливо, його син працював уранці, дружина вдень, а він сам – увечері. Він зробив жінці знак, і я зрозумів, що поліцію він уже викликав.

Я терпіти не можу потрапляти в ситуації, яких я не створював. Але також не можу терпіти показувати себе боягузом – щоразу, коли таке зі мною відбувається, я втрачаю повагу до себе не менш як на тиждень.

– Не турбуйтеся…

Та було вже пізно.

З’явилися двоє поліціантів, крамар зробив застережний знак, але люди вдягнені під інопланетян не звернули на них найменшої уваги – до їхньої програми входило дражнити представників усталеного порядку. Вони, либонь, це робили вже безліч разів. Вони знали, що не вчинили ніякого злочину (лише кинули виклик усталеній моді, але мода може кардинально змінитися вже першої виставки одного з уславлених кутюр’є). Навіть якщо вони трохи злякалися, то не показували цього, й далі гучно перемовлячись.

– Я чула, як один клоун сказав: усім дурням треба було б видавати спеціальні посвідчення, – сказала Анастасія так гучно, ніби зверталася до всіх, хто хотів її слухати. – Тоді нам легко було б з’ясувати, з ким ми розмовляємо.

– Немає сумніву, що дурні становлять небезпеку для суспільства, – відповіла їй дівчина з янгольським личком, яка за кілька хвилин до того розмовляла зі мною про стовпи та котів на банкноті в десять доларів. – Їм треба робити огляд бодай один раз на рік і видавати посвідчення на право ходити вулицями, як видають водіям посвідчення на право водити машину.

Поліціанти, що були не набагато старші за «плем’я», не сказали нічого.

– Знаєте, що я хотів би зробити? – Це був голос Михаїла, але я не міг його бачити, бо він був за полицями. – Поміняв би етикетки на всіх цих товарах. Покупці геть би розгубилися: вони не знали б, як їсти ту або ту страву: гарячою, холодною, звареною чи засмаженою. Тепер ніхто не вміє приготувати страву, якщо не прочитає інструкції. Інстинкт утрачено.

Кожен із тих, хто озивався раніше, говорив досконалою французькою мовою, її паризьким варіантом. Але Михаїл мав чужоземний акцент.

– Покажіть свій паспорт, – зажадав один із полісменів.

– Він зі мною.

Ці слова вихопилися в мене цілком природно, хоч я знав, до чого це може призвести – до нового скандалу. Поліціант подивився на мене.

– Я звертався не до вас, пане. Та позаяк ви втрутилися до розмови і входите до цієї групи, то, сподіваюся, ви маєте якогось документа, який би підтвердив, хто ви є. І гадаю, ви зможете пояснити, чому купуєте горілку для людей, які молодші